fbpx

Володимир Литвин: За святковими лаштунками

Cуспільство | 17:33, 25.08.2020
 Поділитися

Поділитися в

Річниця незалежності України постала не стільки святом, скільки свідченням накопичення конфліктного потенціалу в суспільстві і очевидних спроб підвести його до чергового «майдану».

Єдиною спільною платформою усіх політиків і утворень на зразок партій є несамовите прагнення монопольної влади. Єдність кожен з них розуміє як підпорядкування собі. Нікуди не поділись звички до авторитаризму і навіть загрози диктатури.

Живильне середовище для них – наші незнищенна рабська психологія і віра у правильного вождя. Вони наочно виявляються на виборах.

Як наслідок, в країні затягується складний вузол проблем з минулого, невиразного сьогодення і туманного майбутнього. Під питанням прорив до нової якості, бодай до зрозумілої та прийнятної визначеності в країні.

Періодичні зачарування і втрати віри у вождів суміщаються зі зневірами, агресіями, власним консерватизмом і рабською психологією. Усе це творить зміст розконсолідованої та розсвареної колективної суспільної свідомості. А де раби – там диктатура. Рано чи пізно. І третина століття незалежності далеко не є гарантією її неповернення.

Усі покоління сучасних українських політиків в своїй основі залишаються тоталітарними за своїм внутрішнім змістом. Вони гарно засвоїли сталінську практику використовувати і навіть провокувати практики суспільної мобілізації та зовнішніх загроз для утримання у такий спосіб контролю над країною й себе у владі.

Нагадаю, що СРСР швидко обвалився, коли з нього було збито обруч зовнішніх загроз, а у новопосталих лідерів республік з’явилась можливість заявити претензії до Росії.

Відтоді влада для них є амбіцією і метою, а не засобом реалізації демократичного проекту творення нової держави. За великим рахунком вони перманентно зраджують народ, першочергово переймаючись облаштуванням себе у владі, формуванням закритих команд, непрозорим розподілом державної власності в інтересах вузького кола наближених, підміною принциповості корисною для себе доцільністю і т.п.

А враховуючи ще й демони націоналізму, то осягнення демократично-будівничих істин відбувається конвульсійно, через конфлікти і непомірні втрати. Стрімке піднесення суспільства у перші роки незалежності змінилось наступом авторитаризму і суспільним зневіренням, загрозами повернення на висхідні позиції. Тоді як шляхи назад розібрані.

Окормляти країну за західними рецептами не вдається. Визнати, що вона дедалі більше опиняється під зовнішнім управлінням є рівнозначним явки з повинною про державний злочин.Можливо, настав момент для «привалу» і паузи з метою повної інвентаризації країни, з’ясування реального стану держави. Варто визначитися з наявністю передумов для прориву її у нову якість, перетворення «боротьби» за життя у власне цивілізоване життя народу. Для чого, зрозуміло, потрібні будівничі лідери – творці, для яких Україна не є чужою, а рідною, як свої батьки. Їх повинна вирізняти висока міра людськості.