fbpx

Володимир Литвин: “Стокгольмський синдром” в українському виконанні

 Поділитися

Поділитися в

Українські політики знову почали активно мірятися рейтингами. Це означає:

втрачання суспільної підтримки, а відтак намагання віртуально демонструвати наявність у них «м’язів», показувати, що іншого, крім них, вибору у людей немає;
прагнення рейтинговіших заздалегідь впевнити виборців у перспективності саме їх на осінніх виборах до місцевих органів влади і відсутності вагомих шансів в опонентів. Завдання ж усіх тих, кому вдалося втиснутись у списки на опитування, – засвідчити, що вони на «марші» і мають неабиякі шанси. «Рівень» їх визначають «інвестиції» в організаторів «досліджень». Для цього не гребують і послугами «широко відомих у вузьких колах» сумнівних структур. Останній приклад – результати «рейтингування» на посаду Київського міського голови фірмою на кшталт «Роги і копита»;

технологію переключення уваги людей на політичні ярмарки лицемірства, такі собі видовища, коли починає бракувати «хліба». Що, звісно, позначається на довірі до організаторів країни та їх квазі-партій. Нагадаємо, що наявні у Верховній Раді партії щорічно виділяють на себе із держбюджету понад 500 мільйонів гривень. Питання: як іншим пробитися до парламенту. Бо окрім цього вони визначили мільйонні застави на участь у виборах. Знову питання: хто крім них може це зробити? Це – демократія по-українськи.

Разом з тим, потребує розуміння те, чому при значному погіршенні економічної і соціальної атмосфери та морального клімату в країні, в тому числі спричиненого пандемією, рівень падіння довіри до топових політиків не співвідноситься з падінням рівня життя, пригнічення суспільних настроїв. Що в свою чергу дозволяє їм виказувати впевненість у своїй запитуваності та навіть хизуватися цим.

На мій погляд, цьому є декілька причин.

Перша – влада, здобута внаслідок перевороту, певний період має підтримку (а з 2014 року минуло не так вже й багато часу). Тому, що вона показала силу, зокрема, спираючись на підтримку агресивної частини активістів і демонструючи готовність її використовувати для утримання відвойованого. Тобто тримає країну в стані мобілізації та не поспішає закінчувати війну.

У людей же тримається відчуття провини за те, що якраз за їх потурання в країні став можливим переворот. У такий спосіб вони намагаються зняти відповідальність з себе і перекласти її на владу.

Чому виборці, висловившись у своїй переважній більшості (чого не було раніше в новітній українській історії) на виборах президента за В.Зеленського і розчарувавшись у своєму виборі, все ж продовжують демонструвати йому свою високу підтримку?

Як на мене, це значною мірою є свідченням небажання визнавати свою помилку і говорити про відповідальність за свій вибір. Відповідно зберігається «ефект черги», бажання бути там, де густіший натовп. Адже в ньому не присутня потреба думати і відповідати.

Друга причина полягає у тому, що за складних і невизначених обставин, надзвичайних ситуацій та конфліктних моментів владу намагаються не зачіпати і не смикати, а навіть свідчити лояльність до неї. Спрацьовує своєрідний «стокгольмський синдром».

У такі періоди апологетика правителів об’єктивно зумовлена і навіть неминуча (особливо, коли про ставлення до них хочуть дізнатися за допомогою телефонних опитувань, і це в нашому все ще підневільному суспільстві). Але й розвінчування їх теж неминуче після виходу країни з випробувань.

Історія переконливо свідчить, що розв’язання нових завдань люди завжди пов’язують з іншими політиками. Саме через це Україну вже тривалий період тримають у надломленому та невизначеному стані. А час її творення безкінечно відтерміновується. Утім, усьому є своє завершення. Має закінчитися і цей сірий період української історії.

Для цього слід відмовитись від одвічно нашого: ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, якось воно буде.