fbpx

Володимир Литвин: Радянська практика, але у примітивному виконанні

 Поділитися

Поділитися в

Маю на увазі урочисті збори з нагоди 30-річчя Декларації про державний суверенітет УРСР. Відбули номер, як колись, наприклад, до дня жовтневої революції перед розпадом Радянського Союзу.

Наповненість на 2/3 сесійної зали ВР ще можна списати на епідемію. А змістовну частину, точніше – її відсутність, на що?

За великим рахунком, можна було б обмежитись промовою Президента. Тим більше, що він, як на мене правильно розставив акценти і не намагався загравати з учасниками прийняття цього акта.

Голова ВР явно демонстрував свою політичну значимість і прагнення сподобатись аудиторії. Звідси парадні тези: «дуже сміливий документ», «амбітний і сміливий документ», «ви в той момент поставили все на цю карту, можливо, навіть своє життя та життя своїх близьких, родин…, але ви все це зробили і вистояли та перемогли» і т.п.

Так ось щодо моменту та перемоги:

На цей час вже розпався соціалістичний табір, його спільний ринок та фактично Варшавський блок. СРСР розповзався і агонізував.

11 березня 1990 р. проголошено акт відновлення незалежності Литви; 4 травня – Латвії; 8 травня – Естонії. Уточнюю – незалежності! 26 травня проголосила Декларацію Грузія,

12 червня – Росія; 23 червня – Молдова. А вже 16 липня – Україна. Після неї була лише Білорусія (27 липня).

Тому гіперболи, епітети і перебільшення можна списати хіба що на святковість моменту та незнання реалій. Декларація стала результатом неконтрольованих, відцентрових процесів в СРСР. І тодішня влада в Україні об’єдналась з націонал-патріотами (опозицією) у намірах самостійно правити в республіці. Тобто скористались моментом.

Промовиста деталь: починаючи виступ, Разумков не звернувся до Зеленського та говорив більше, ніж він. Що це: результат хвилювання чи конфлікту?

Свою чергову «двадцятихвилинку слави» отримав Кравчук. Як завжди вітійствував, закликав, радив, увіщував та вміло зіштовхував. Виступав у ролі гуру і тепер уже наставником у Зеленського (перед цим «пробув» у цій ролі за усіх попередніх президентів, як він це вміє, насміхаючись в душі над ними, вважаючи, що їм далеко до нього).

Правда, не утримався, щоб не вколоти його: ми за жодних умов не можемо допустити «радитись з недругами і ворогами, тому що це принижує нас і робить, вибачте на слові, кожного з тих, хто це допускає, нікчемними, дрібненькими і дуже маленькими». Чим зірвав оплески, бо зробив більш, ніж прозорий натяк.

Але одразу ж повернувся до своєї улюбленої тактики зализування, підігравання, включно до завуальованого заклику таки посадити за грати Порошенка, оскільки «перед законом ми усі рівні» і треба притягувати до відповідальності «незалежно хто він був і хто він є». І знову оплески!

У той же час І.Юхновський фактично порадив Зеленському відчепитися від Порошенка – «нехай ваш попередник стане вашим радником і опорою, не дозвольте знижувати авторитет попередніх президентів».

Не менш цікавий пасаж-застереження з його промови: «нехай ваша українська мова стане рідною і чудовою за своїм мелодійним звучанням… у вашій родині, … поширюється на ваших соратників і на всю державу».

До честі Юхновського, він віддав належне за Декларацію І.Плющу. Бо Кравчук «натягує» її на себе, що не відповідає дійсності.

Вимушений констатувати, що на подібні «прохідні» заходи не варто було б звертати уваги, якби вони не виступали свідченням слабкості держави. Вже хоча б тому, що така поверховість та ритуальність в цьому і є власне змістом загалом державної політики в Україні.