fbpx
   

Володимир Литвин: «Ми зробили більше, ніж могли, але менше, ніж потрібно»

Cуспільство | 15:39, 29.07.2021
 Поділитися

Поділитися в

Літературно-мистецьке свято «Лесині джерела» у Новограді-Волинському відвідав наш земляк Володимир Литвин. Традиційно побував у музеї Лесі Українки, взяв участь у презентації 14-томного академічного видання її творів. «Щиро дякую всім, хто переймається творчістю й подвижницьким життям Лесі Українки», — написав Володимир Михайлович у Фейсбуці.

            На зміну політичній діяльності в його життя прийшла більш активна науково-дослідницька робота. Хоча ніколи й не припиняв цим займатися – розповів Володимир Михайлович під час зустрічі з місцевими журналістами. Про життя поза політикою, благодійність та наукову діяльність – детальніше в інтерв’ю.

 — Володимире Михайловичу, щойно вийшла друком Ваша книга «Організатори й руйнівники СРСР — у одній іпостасі». Пропонуєте під новим кутом подивитися на історію й демонтаж СРСР?

— Переконаний, книжка буде цікава для загалу, хоч багато хто не погоджуватиметься з викладеними думками. Оскільки я полемізую з тими, хто переконаний, що Радянський Союз можна було зберегти, що винні в цьому процесі Буш, Горбачов, Єльцин, Кравчук. На мою думку, вони забивали останні цвяхи в домовину, і в цій книзі я розмірковую чому. Більше того, є величезний масив літератури, тому видання мною буде доповнене.

— Нині більшість людей неоднозначно реагує на мовне питання. Поясніть свою позицію.

— Я пишу не для того, аби комусь сподобатися. До того ж, мені часто пишуть, що української не розуміють, але дуже хотіли б прочитати. Зацікавлений у тому, щоб коло читачів було ширшим. Не обмежуватися тими, хто каже, що вони патріоти, а самі навіть книги гортати не будуть. Тому неоднозначність у цьому випадку найменше хвилює. Тим паче, що паритет у мовному питанні збережений, попередні мої роботи видані українською мовою.

— Чому для книги обрали тему Радянського Союзу?

— Це підводка для моєї майбутньої книги про те, як Україна формувалася як незалежна держава.

— Ваша основна діяльність зараз — дослідження історії України?

— Я ніколи цим не припиняв займатися. Чим менше було часу — тим більше був організований. Зараз можу собі дозволити більше читати й писати. А раніше потужну літературу собі не дозволяв. За винятком нових українських авторів, щоб бути в темі, розмовляти зі студентами. Хоча зараз виникає думка, що студентам нічого не цікаво, окрім навчання онлайн. Переконаний, що лише в колективі викристалізовується лідерство, бо в процесі взаємин, «тертя», конкуренції з’являються сильні особистості.

— Тобто, Ви проти онлайн-навчання?

— З тривогою спостерігаю, як падає рівень освіти. Одна із причин, до речі, на мою думку, створення ОТГ. Немає більше районних освітянських конференцій, обміну досвідом. В ОТГ у сільському клубі одна лампочка висить і сільський голова читає написане кимось. Його послухали, вийшли і розійшлися. Мені доводилося на такому зібранні виступати. А методична робота? А як обмінюватися досвідом?

— Ваш благодійний фонд «Майбутнє Полісся» активно допомагав медикам регіону з початку пандемії. Восени прогнозують новий спалах. Чи буде готова наша медицина до цього?

— Потрібно створити колективний імунітет і вакцинувати якомога більшу кількість людей. Головна умова — надійними вакцинами. В іншому випадку питання готовності до нового спалаху втрачає сенс. Сьогодні багато хто не хоче вакцинуватися, бо не довіряє вакцинам.

Судячи з прогнозів, з’являтимуться нові штами, є загроза їх складнішого перебігу. Це потребує величезної організації та потужного фінансування. Потрібно, аби держава беззаперечно виконувала матеріальні зобов’язання перед лікарями та платила їм достойну зарплатню.

Я особисто відвідав усі 23 колишні райони Житомирщини. Фондом і родиною ми зробили більше, аніж могли, але менше, ніж потрібно. Для потреб медиків передали 56 концентраторів кисню та засоби індивідуального захисту. Зокрема, понад 10 тис. рукавичок, більше 9 тис. масок та майже 700 захисних костюмів. Адже основний удар у цій боротьбі взяли на себе лікарі. Наш обов’язок – допомогти та підтримати їх. Якби не їхня відданість справі – то ситуація була б значно складнішою, а смертей — набагато більше.

— Ви продовжуєте опікуватися соціальними питаннями, попри те, що вибори минули. Для чого це Вам?

— Вважаю це своїм обов’язком. Маю почуття відповідальності перед малою батьківщиною, тому готовий підтримувати земляків й надалі. Наприклад, зараз школа в Гульську просить допомогти з меблями, плануємо допомогу. Намагаюся захистити інтернат для самотніх людей у Довбиші. Заклад хочуть закрити, а людей ніде не приймають. Страшно дивитися, як вони плачуть на схилі років, залишившись сиротами. Таку саму ситуацію бачив у обласному Будинку дитини, де малеча плаче, побачивши когось, окрім білих халатів і жіночого персоналу. Знаю, що цей заклад у Новограді-Волинському теж хочуть закрити, а дітей відправити в Житомир. Ніхто не хоче захистити такі установи. Схожа ситуація була зі школою-інтернатом, якому ми теж багато допомагали з матеріальною базою. Тому благодійний фонд цьогоріч зосередив увагу на допомозі лікарням та закладам соціального захисту.

— Які думки з приводу того, що нині відбувається в Україні?

— Знаєте, я останнім часом майже не виступаю публічно. Це моє мовчання декого ще більше дратує. Сьогодні в Україні спостерігаємо дивну тенденцію – критикувати інші країни за їхню позицію. Мовляв, США не приділяють нам достатньо уваги, канцлера Німеччини Ангелу Меркель ми повчаємо, Франція нам чимось не подобається. Натомість ми ж повинні вести діалог із цими країнами, доводити свою потрібність. Маємо змінити погляд на те, що таке суверенітет держави. Не думати, що побудуємо паркани і це буде держава. Ні. Треба вчитися в глобальному світі знайти себе, не загубити і вписатися в цей світ. Тим паче, що стоїмо перед перспективою, коли декілька глобальних гравців ділитимуть сфери впливу.

— Що скажете про вирішення місцевих проблем у громаді? Зокрема, роботу Водоканалу, браковане «Велике будівництво», затяжні ремонти доріг і мостів, регулярні «земельні» питання депутатів, пошук палія МЦ?

— У першу чергу вирішення місцевих проблем — відповідальність людей за їх вибір. Ми не відповідаємо за нього і це погано.

Я категоричний противник обрання депутатів за партійними списками. Скажіть будь ласка, які партійні інтереси треба узгоджувати, щоб нормально працював Водоканал? Щоб інші, названі Вами проблеми, були вирішені?

Нині місцева влада — це позапартійний мер і 9 партій у міській раді. Щоб провести те чи інше рішення, кожен диктує свої умови. От і маєте «ефективність».

Щодо Молодіжного центру — куди не звертався, відповідь — «таємниця слідства». А громада ж вклала в його створення величезні кошти.

Багато в місті ділянок, які належать невідомо кому. Не можу з’ясувати, кому належить недобудова на стадіоні «Авангард». Якщо там нічого не роблять роками — підніміть податок на землю! Скрізь, де взяли і нічого не роблять, треба піднімати податок на землю. Те саме стосується вежі в парку, літнього театру. Кажуть, вони в приватних руках. Треба віддавати під умови. Не виконують — віддати тому, хто облаштує.                                                                                                                                                          Виборці обрали, тож мають вимагати. Не так багато нових людей зайшло у владу. Існує проблема, що коли вони опиняються поруч із попередниками, то спрацьовує принцип свіжого огірка в діжці з солоними, коли свіжий з часом стає солоним. Хоча багатьох людей знаю, які працюють в окрузі, тому давайте дамо усім шанс.

— За політичною діяльністю не сумуєте?

— Ні. Є час приходити, і час відходити. Якщо в людей немає потреби в моїх послугах, то навіщо нав’язуватися. У Верховну Раду заходжу тільки в перукарню (сміється – авт.).

Тотальна бідність робить людей підозрілими, недовірливими. Кожна людина має свою планку задоволення життям. Хто її занижує — більш агресивно налаштовані, у них хтось винен. Я не шукав винних. У студентські роки працював, допомагаючи батькам хату будувати, потім займався «шабашками». Спочатку в Казахстані, а коли став кандидатом наук, доцентом, то у відпустку під Києвом будував з бригадою дачі людям. На початку 90-х в університеті затримували зарплату, то працював охоронцем і таксував. Уперше море побачив у 1995 році. Тож коли мені починають розповідати про те, як я живу, то нехай знають, як я жив раніше.

Мені пропонували викладати у Варшавському університеті, але коли їду за кордон, то хочу додому. Тут могили батьків, і якщо я два тижні не приїду, то відчуваю себе дуже погано. Повинен обійти навколо батьківської хати, заглянути в криницю, подивитися, скільки води. Раніше на храмове свято, Різдво, Великдень, дні народження батьків ми завжди з сім’єю збиралися.

Рідним сказав, якщо зі мною щось трапиться, то тільки біля батьків поховати. Допомагаю людям, щоб потім хтось прийшов і квітку приніс. Треба спочатку вмерти, щоб про тебе добре слово сказали (сміється — авт.).

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК