fbpx
   

У пошуках європейського духу. Європеїзм як інтелектуальний і світоглядний дороговказ українських діячів імперської доби

Cуспільство | 14:21, 24.02.2021
 Поділитися

Поділитися в

(До 180-річчя від дня народження Михайла Драгоманова та 150-ліття від дня народження Лесі Українки)

У середині ХІХ ст. на обширах імперії Романових невпинно руйнувався звичний, розмірений, архаїчний і напівкамеральний спосіб буття дрібних верств малоросійської аристократії. Остання дедалі частіше вступала у тісні й різноманітні контакти з навколишнім світом, який намагалася осягнути у порівняльних перспективах, зокрема на прикладах і взірцях суспільного буття тодішніх передових країн Європи.

Кращі представники дрібного малоросійського/українського панства відкривали інший, часто-густо розламаний соціальний світ буття, що іманентно торувало шлях до масштабних світоглядних трансформацій і культурних переоцінок. Метафорично кажучи, дрібна дворянська верства, котра до того часу впродовж десятиліть епізодично підглядала із «вузьких і зашорених щілин» за буттям інших станів, раптово у всіх подробицях, особливостях і нюансах відкрила для себе інший соціальний світ зі строкатими взаєминами та неоднозначними цінностями.

На цьому тлі соціальне, політичне й господарське життя Західної Європи — віддаленої у просторі та часі — дедалі частіше сприймалося інакше. Адже стара й оновлена Європа поставала вже не як цитадель непорушного монархічного духу, жорстко поділених станів і незчисленної маси простолюду як юрби незмінних вірнопідданих великих государів, а як Європа націй, національних держав і їх громадян, освячених нормами права, численними і розмаїтими практиками політичного, економічного та культурного життя.

Таке просте і водночас разюче відкриття спричинило не тільки тяжкі психологічні зрушення та складні світоглядні колізії, а й спонукало до пошуку модерних інтелектуальних і культурних засад, які із плином часу обіцяли продукування новітніх рефлексій і візій на теренах євразійської імперії. Та європейські засади не могли бути запозичені ані з Москви, ані з С.-Петербурга — сакралізованих імперських твердинь Росії, а тільки із Заходу. Тож обидві російські столиці волею-неволею слугували лише як перехідні осередки європейських інтелектуальних новацій і культурних взірців для багатьох своїх провінцій.

Утім, поміж народів під скіпетром Російської імперії чимдалі частіше з’являлися громадсько-культурні діячі, письменники, науковці, митці, котрі однозначно пов’язували назрілі перетворення з європейськими цінностями й дороговказами тогочасного суспільного поступу.

З-поміж них були блискучі українські інтелектуали, котрі намагалися будь-що-будь прищепити європейські ідеали, дороговкази, традиції та новації своєму народу/нації задля вільної, кращої та величної майбутності.

18 вересня 1841 р. у повітовому місті Гадяч (колишньому полковому місті старої Гетьманщини) у сім’ї «дрібних паничів», за автобіографічним означенням героя цієї події, народився Михайло Драгоманов. Майбутній наддніпрянський інтелектуал походив із досить самобутньої родини, в якій у багатьох представників ще у молоді роки виявилися політичні та соціальні зацікавлення, а також виразні інтелектуальні й культурні вподобання. Приміром, Яків Драгоманов — рідний дядько майбутнього українського політичного мислителя був членом Товариства з’єднаних слов’ян. Схоже, що саме тому федералістський ідеал, про походження якого і до сьогодні дискутують науковці, від юнацьких років опинився в епіцентрі інтелектуальних устремлінь і світоглядних настанов М. Драгоманова.

Але найбільшу роль у первісній світоглядній формації Михайла Драгоманова відіграв його батько — дрібний дворянин й аматор-літератор, який виступав як дорадник і оборонець полтавського незаможного люду. За спогадами М. Драгоманова, його батько «був в одвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його «бумаги» всякому малому людству: козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювалися «доказувать свои права на вольность».

Видається, що саме батько майбутнього історика й громадсько-політичного діяча — Петро Драгоманов — відкрив своєму синові розмаїття навколишнього людського моря, котре не зводилося до банальної бінарної позиції: ми — вони, яка побутувала у виховних практиках тодішнього панства. Натомість батько продемонстрував сину складну гамму соціальних і культурних барв, відтінків і тонів, зокрема з дитячих років прищепив йому незмінну повагу до людської особистості, незважаючи на її походження, місце у тодішній становій ієрархії, освіту, національну та конфесійну належність, майновий стан, фінансовий достаток і т. п. Пізніше, згадуючи ті часи, М. Драгоманов зауважив, що «коли почалася агітація за емансипацію» селян, то вона «наповнила всю мою душу».

Батькова наука доволі швидко принесла свої плоди. Один із перших юнацьких конфліктів М. Драгоманова, котрий ледь-ледь не закінчився його виключенням із Полтавської гімназії та міг перешкодити здобути вищу освіту в університеті Св. Володимира, був спричинений публічною образою людської гідності, до якої вдався один із гімназійних викладачів.

Сухий протокол засідання педагогічної ради Полтавської губернської гімназії від 24 лютого 1859 р. про наслідки розслідування справи щодо поведінки учня VII класу у доволі лапідарному вигляді зафіксував інформацію про цей конфлікт: «19 лютого наглядач шляхетного при гімназії пансіону Казначеєв, збираючись вести учнів до церкви, наказав учневі ІІІ класу Івахненку одягнути мундир, але коли той не захотів вдягати мундира й доводив, що можна йти і в куртці, то наглядач сказав йому: «Йди, дурень, одягайся, ще тобі рано пускатися у такі розсуди». Присутній при цьому учень VII класу Драгоманов звернувся до наглядача зі словами: «не смійте лаятися». (За свідченням Драгоманова: а лаятися не можна, за показанням свідків: «Олексію Олександровичу, Ви не маєте права лаятися»). Потім Івахненко пішов одягатися, й, повернувшись через 10 хвилин неодягненим, знов став доводити, що все рівно він піде в куртці; наглядач же запевняв його, що оскільки день високоурочистий, то необхідно одягти мундир. Слухаючи цю розмову, Драгоманов іронічно сміявся. Наглядач, звертаючись до нього, зауважив: «що безглуздо ж дозволяти сміятися над законами й на такі урочисті випадки дозволяти нав’язувати свої погляди». (За свідченням Драгоманова сміх його був викликаний комізмом пояснення й зауваження йому наглядача полягло просто в слові «глупо»). Драгоманов на це відповів: якщо Ви ще раз насмілитеся так висловлюватися, то я Вам дам по фізіономії. (За свідченням Драгоманова й учнів різниці немає). За рапортом розмова на цьому й припинилася».

Здавалося б, дріб’язковість і мимовільний характер цього гімназійного епізоду аж надто впадає в око, тим паче, якщо взяти до уваги юнацький вік й емоційний запал М. Драгоманова — одного з найкращих учнів Полтавської гімназії. Та його сучасникам справа видавалася доволі небезпечною, позаяк гімназист VII класу де-факто піддав сумніву найважливіші засади буття мундирної, чиновницької, казенної й імперської Росії з її показною, повсякденною та традиційною зневагою до окремої особистості. Адже на обширах імперії Романових офіційно налаштована й ідеологічно засліплена маса, котра діяла відповідно до Високого монаршого повеління чи неписаних адміністративно-чиновницьких настанов, вирішувала все, а людська індивідуальність — нічого!

На щастя, тому негативному, а можливо, й руйнівному повороту, котрий намічався й ось-ось мав статися у життєвому сценарії М. Драгоманова, запобіг тодішній ліберальний попечитель Київського учбового округу, славетний лікар-хірург М. Пирогов, який у листі від 14 березня 1859 р. до директора Полтавської гімназії зауважив: «Вина Драгоманова така, що він обов’язково має бути усунений із закладу; але його треба звільнити за проханням, не перешкоджаючи вступу до університету і гімназійне начальство виявило б незрівнянно більше педагогічного такту, якби воно само звернулося до мене, не допускаючи до цього учнів з проханням про пом’якшення покарання Драгоманова».

1861 р., виступаючи на прощальному бенкеті з нагоди проводів у відставку попечителя Київського учбового округу М. Пирогова, студент М. Драгоманов так схарактеризував його ліберальні устремління й заходи: «Вы внушили начальствующим, что возведение мелочей в нравственную обязанность дает превратное понятие о самой нравственности, что уважение заслуживается, а не требуется, что оно должно быть взаимно. Вы распространили в наших гимназиях понятие о законности».

Ці зауваги молодого М. Драгоманова безперечно виказували його інтелектуальні зацікавлення й симпатії у дусі ліберальних прав і свобод, які на той час пов’язувалися з тими гарантіями, котрі надавали людській особистості постулати та норми європейського конституціоналізму. В автобіографічних споминах він відзначав, що саме цей виступ на бенкеті з проводами М. Пирогова розворушив його «політичні інстинкти».

З гімназійних часів М. Драгоманов зберіг вдячні і теплі спогади про інших наставників-полтавців, яких згадав добрим словом. Це були — історик-соціолог Олександр Стронін, завдяки якому талановитий юнак захопився ідеями першого позитивізму та історією Західної Європи, й латиніст Казимир Полевич, котрий на все життя прищепив йому зацікавлення класичною спадщиною, зокрема минувшиною Давньої Греції та Давнього Риму. Мабуть, не випадково молодшу доньку М. Драгоманова, котра народилася 1877 р. уже на еміграції, нарекли з очевидним символічним античним підтекстом — Аріадною, хоч рідні здебільшого звали її Радою.

Чи варто дивуватися, що перші університетські студії М. Драгоманова були пов’язані з античною історією й культурою?! Проте загальний діапазон інтелектуальних пошуків і культурних зацікавлень молодого наддніпрянського інтелектуала пореформеної доби справді-таки вражає: модерні політичні течії й доктрини, як-от — соціалізм, лібералізм, анархізм; новації у царині філософії та соціології, передусім, пов’язані з першою хвилею позитивізму, котра у 1860-ті рр. урешті-решт досягла культурного простору імперії Романових; фольклористичні й етнографічні студії, котрі сполучалися з пильним студіюванням античної доби. Крім того, вже протягом студентської доби яскраво виявляються громадські й педагогічні практики М. Драгоманова, котрий брав активну участь у роботі перших недільних шкіл 1859—1862 рр.

Врешті, навіть цей припадковий перелік інтересів і практик М. Драгоманова виказує їх універсальність і, водночас, дивовижність інтелектуальних сполучень і культурницьких устремлінь молодого адепта Кліо, які складно осягнути й пояснити. Наприклад, неймовірне поєднання настанов європейського анархізму, лібералізму та соціалізму у межах цілісного й досить гармонійного світосприйняття, властивого М. Драгоманову. А що казати вже про сучасників, яких часто-густо бентежили і навіть дратували погляди та дії наддніпрянського інтелектуала!

Скажімо, вже на еміграції М. Драгоманов категорично і рішуче засудив терористичні акти російських революціонерів-народників, передусім царевбивство імператора Олександра ІІ, що сталося 1 березня 1881 р. Адже для українського діяча вага життя та прав кожної окремої особистості вважалися найбільшими цінностями на шкалі громадсько-суспільних вартостей. Ця наскрізна морально-етична настанова сполучала постать М. Драгоманова як мислителя з найкращими взірцями європейської гуманістичної думки модерної доби.

«Мы ответили русской газете, что согласно много раз высказанному нами убеждению, ч и с т о е д е л о т р е б у е т и ч и с т ы х с р е д с т в (розбивка М. Драгоманова. — Авт.), и что мы, без всяких оговорок, одобряем всякое открытое нападение на систему, царящую в России; что мы приветствуем всякую попытку вооруженной защиты своей личности и своего жилища от разбойников Третьего Отделения. Но мы никогда не будем проповедовать тайного убийства, даже убийства шпиона, начальника тайной полиции, тирана», — категорично заявив М. Драгоманов. Ця принципова позиція українського інтелектуала-емігранта щодо революційного терору спричинила гостру й запеклу публічну полеміку і, кінець кінцем, призвела до фактичного розриву з радикальними осередками російського народницького руху.

Та повернемося до первісних наукових практик М. Драгоманова. Відзначимо, що у своїх перших студіях історика-початківця, присвячених античності, віддаленій багатьма віками від тодішньої сучасності, молодий автор повсякчас порушував злободенні питання. Скажімо, його перша пробна лекція 1864 р., читана на історико-філологічному факультеті Київського імператорського університету св. Володимира, мала промовисту назву — «О состоянии женщины в первый век Римской империи». Ця лекція, а особливо опублікований текст, хоч-не-хоч нав’язували слухачам порівняльні запити на ниві емансипації тодішнього жіноцтва або, як би ми сьогодні б сказали, компаративні ракурси висвітлення у царині гендерної історії.

Ще в більших масштабах порівняльні паралелі між античністю й тодішньою сучасністю простежуються у його магістерській дисертації — «Вопрос об историческом значении Римской империи и П. К. Тацит». Адже позитивістські віяння, насамперед відома візія щодо поступу та його представлення на ниві культури, науки, історії лейтмотивом простежується по всьому тексту дисертаційної студії М. Драгоманова. «Идея о прогрессе не только разбила идеализацию прошлого и дала возможность спокойней отнестись к настоящему, но заставила исследователей истории развития народа и человечества вникать во внутренние причины исторических явлений и перемен — культурные, экономические, социальные, политические, и ослабила таким образом понятие о случайности в истории или приписывание личностям большего значения, чем они имели в действительности. Только с признанием идеи прогресса признание известной правильности и законообразности в исторических явлениях нашло себе твердую основу», — стверджував автор магістерської дисертації.

Ці розумування викликали жовчні зауваги й інвективи його опонентів, які не сприймали позитивістські настанови молодого вченого на полі античної історії. Ще більш негативну реакцію спричинила позитивна оцінка М. Драгомановим відомої статті М. Чернишевського про причини падіння давнього Риму. Адже М. Чернишевський на той час мав статус політичного злочинця й каторжанина. Таким чином, М. Драгоманов здобув досить небезпечне, як на ті часи, реноме, котре однозначно пов’язувало його не тільки з неблагонадійними особами та «шкідливими» європейськими новаціями, а й з українським національним рухом.

Із цієї сумнівною, в очах російської влади, репутацією М. Драгоманов 1870 р. виїхав за кордон, де планував пробути два, а натомість пробув три роки. В Європі він студіював не стільки академічні праці, скільки тодішнє західноєвропейське життя. Приміром, у Берліні молодий науковець слухав знаменитий курс лекцій із античності визначного німецького історика, філолога та політика, майбутнього лауреата Нобелівської премії з літератури (1902) Теодора Моммзена.

У Берліні М. Драгоманова застукав і захопив той драматичний перебіг подій франко-прусської війни 1870-1871 рр., який кардинально змінив політичну мапу тодішньої Європи. Неприємно вражений прусським чванством і войовничістю український інтелектуал прозорливо припустив, що останні колись можуть спричинити страшну, нещадну та велику європейську війну.

Проте європейські «вакації» М. Драгоманова не обмежилися німецькими маршрутами, позаяк він відвідав і познайомився з культурним життям низки великих міст, як-от Відень, Гейдельберг, Львів, Прага, Флоренція, Цюрих та ін. Цей незабутній досвід європейських мандрів не тільки однозначно скріпив його інтелектуальні устремління та світо- глядні настанови, а й остаточно ствердив репутацію М. Драгоманова як політично неблагонадійної особи, на адресу якої кидалися вже безпосередні, хоч здебільшого безпідставні звинувачення й погрози.

Повернення М. Драгоманова до імперії Романових восени 1873 р. спричинило амбівалентні почування і настрої, котрі були пов’язані зі спогляданням не дуже обнадійливих реалій громадського та культурного життя. З одного боку, у підросійській Україні набирав сили і підносився громадівський рух, але, з другого — збагачений європейським досвідом інтелектуал був вражений його архаїзмом й однобічністю.

Ці настрої й думки доволі добре репрезентовані у його автобіографічних спогадах, в яких М. Драгоманов так означив загальну ситуацію середини 1870-х рр.: «Величезна одсталість од європейських ідей наукових і політичних, та претензія вирішать всі справи самим національним духом, як то робили московські слов’янофіли. На моє здивування студенти українського гуртка, навіть більш здатні й учені, не знали чужих мов і через те, мріючи бути вільними од «московської» цивілізації, справді не могли стати вище од неї, і опинялись навіть нижче російських радикалів, які так саме були не здатні черпати ідеї безпосереднє з Європи, але котрі все ж читали Міля, Маркса, Лясаля й інш., хоча у російських перекладах. Це все здавалось мені тим більш ненормальним, що, по-моєму, найзначніша частина одзнак України од Московії поясняється тим, що до XVIII віці Україна була більш зв’язана з Західною Європою й хоча поволі (через татар), а все таки йшла разом з З[ахідною] Європою у суспільному й культурному поступі».

Новий поворот М. Драгоманова до Європи (на цей раз — на еміграцію) був зумовлений не тільки крахом його планів продовжити повноцінну академічну кар’єру, а й неможливістю розгорнути масштабну громадсько-політичну та культурну діяльність у підросійській Україні чи в інших містах імперії Романових.

М. Драгоманов був упевнений, що лише європейські дороговкази можуть стати саме тією рятівною ниткою Аріадни, котра врешті-решт дозволить уторувати шлях до загального, вселюдського поступу й звільнити українців з полону імперського рабства та пітьми.

У січні 1876 р. на проводи брата до Києва приїхала рідна сестра М. Драгоманова Ольга Косач, більше відома нашим сучасникам під творчим псевдонімом Олена Пчілка. Вона привезла своїх маленьких дітей — сина Михайла та Ларису (майбутню поетесу Лесю Українку), якій незабаром мало виповнитися лише п’ять років.

Ці майже символічні проводи М. Драгоманова, що виїхав спершу до Відня, згодом перебрався до Женеви, як у кривому дзеркалі, відобразили долю кількох поколінь українських діячів кінця ХІХ ст. і майже всього ХХ ст. Яскраві та талановиті особистості, сповнені ідей та енергії, котрі мали обійняти високі кафедри, писати фундаментальні наукові праці та витончені художні твори, продукувати нові концепти й цінності на Батьківщині, натомість були викинуті з українського академічного та культурного життя, зазнали тривалих років еміграційного поневіряння на чужині, з якого більшості так і не судилося повернутися на рідну землю.

Незважаючи на кордони та негласний поліційний нагляд, Драгоманови і Косачі будь-що-будь намагалися утримати епістолярний зв’язок. У 1878 р. батьки Лариси зустрічалися з М. Драгомановим на Всесвітній виставці у Парижі, котра мала нечуваний, як на ті часи, успіх, оскільки її відвідало понад 12 млн осіб.

Отож постать рідного дядька Михайла незримо й повсякчасно була присутня у родині Косачів, в якій зростала майбутня поетеса.

В одному з листів 1892 р. (на той момент уже виповнилося шістнадцять років від того символічного прощання у Києві, себто від початку еміграційної доби М. Драгоманова) Леся Українка з певністю констатувала: «Не знаю, де я більше живу, — чи в Колодяжному, чи в Софії?.. Для мене ж Ви і вся Ваша родина зовсім не «міф». Ці рефлексії, так би мовити, думки «вголос», красномовно свідчать про ту поважну роль, яку відіграв дядько Михайло у її духовному й інтелектуальному становленні.

Ба більше, космополіт-європеїст і ліберал-соціаліст М. Драгоманов став своєрідним маяком-орієнтиром для надзвичайно талановитої дівчинки, котра в дев’ятирічному віці зробила першу пробу поетичного пера.

Зазначимо, що, попри постійні зустрічі та контакти, різноманітні громадсько-політичні плани, наукові й науково-популярні твори, якими постійно опікувався чи писав М. Драгоманов, посеред негараздів і проблем невлаштованого й тривожного емігрантського побуту, він систематично та регулярно цікавився справами своєї племінниці.

На початку 1877 р. надіслав їй на день народження книжку про життя маленьких мешканців Савої — історичної області біля підніжжя Альп, у південно-східній Франції, за що маленька Леся дякувала Драгомановим та порівнювала героїв книжки з мешканцями Женеви. Значна частина їхнього епістолярію загубилася у плині історичного часу, проте навіть ті листи, що дійшли до нашого часу, доволі рельєфно та виразно репрезентують образ маленької поетеси, для якої рідний дядько посів місце духовного провідника й дорадника-наставника.

У листах наприкінці 1880-х рр. Леся досить докладно переповідає дядькові свої плани та розповідає про поточні справи, зокрема про самоосвітній досвід. Саме під впливом дядька студіювання європейських мов (англійської, французької, німецької, італійської, грецької, латинської) з дитячих років стало своєрідною ідеєю фікс Лариси Косач, яке тісно сполучалося з думкою про громадсько-культурне призначення інтелігенції — служити українському народові. На заваді здійсненню такої масштабної самоосвітньої програми не стала навіть страшна, а в подальшому фатальна хвороба — туберкульоз кісток, котру Ларисі-Лесі діагностували із великим запізненням лише влітку 1883 року.

У листі до М. П. Драгоманова від 24 грудня 1889 р. дівчина оповідала про останні життєві негаразди та творчі плани, котрі плекала зі своїм рідним братом Михайлом: «Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть в нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі і збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть вже знайшла собі, учительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться учитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким».

Зауважимо, що ці рядки писала тяжкохвора дівчина, котрій у травні 1888 р. у Варшаві виготовили спеціальний протез для правої ноги, щоби вона могла хоч якось пересуватися без сторонньої допомоги. Більше того, після невдалого масажу в Одесі влітку 1889 р. Леся найбільше переймалася тим, що лікарі їй узагалі заборонять читати, писати та грати на музичних інструментах.

Особа племінниці, її тяжкого життя та незвичайної обдарованості неодноразово проступала у листуванні М. Драгоманова з М. Павликом, якого тодішні сучасники вважали одним із його найближчих товаришів. У листі до М. Драгоманова від 25 жовтня 1887 р. М. Павлик наголошує: «От донька (Леся Українка. — Авт.) має до віршів справжній талант, якби тільки й вона вибилася з русалочного світу на світ соціальний. Тілько ж, така вже несчасна доля теп[ерешніх] жінок, що вони сього останнього світа навіть не можуть зрозуміти, як слід…»

Та незабаром М. Павлик був настільки приголомшений зустріччю з молодою поетесою, що кардинально змінює попередню думку та визнає за Лесею Українкою не тільки неймовірний творчий хист, а й незвичайне розуміння громадського буття. Відтак у листі до М. Драгоманова від 25 січня 1891 р. він зауважує: «Леся так просто ошоломила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка. Тим більше жаль, що, бідна, не живе, а мучиться. Що би то чоловік дав, як би такій людині помочи. Та ба, на це мало і з богом битися! Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя». Своє захоплення поетичним талантом племінниці М. Драгоманова М. Павлик виявляв і пізніше, зокрема в листі від 12 квітня 1894 р.

Від кінця 1880-х рр. Леся повсякчас плекала різні плани побачитися з М. Драгомановим за кордоном — відвідати Болгарію чи перетнутися у Відні, куди їй рекомендували поїхати на операцію. У листі до дядька від 18 грудня 1890 р. молода поетеса писала: «Якби тільки то від мене залежало, то я б уже давно з Одеси стругнула в Болгарію — по-моєму, звідти вже недалеко.

Я тепер так розволочилась, їздячи раз у раз, що мені нігде не здається далеко. Справді, мені якось аж дивно, що я ніяк не можу з Вами побачитись, і чогось мені здається, чи не вдалося би як у Відні зобачитись. Багато хтіла б я з Вами поговорити, багато розпитати і для себе, й для других, бо якось у листах все не те — що листи! Однак, здається, се нагадує речення: «Письма пишут только аптекаря», і людині з літературного роду і не подобало б так говорити».

Листи Лесі Українки до Михайла Драгоманова виявляють її неабияке інтелектуальне й культурне зростання, позаяк авторка порушувала кардинальні проблеми тодішнього літературного і громадського життя. Приміром, у світлі власних поетичних проб вона замислювалася над низкою злободенних питань тодішньої сучасності, як-от проблеми формування української літературної мови, регіональне, етнографічне та культурне розмаїття українства, призначення інтелігенції та її культурно-просвітницьких функцій, популяризація наукових знань, доля народницької спадщини, котрі сполучалися з власними почуваннями та переживаннями, зумовленими тяжкою хворобою та майбутньою невідомістю, зокрема щодо справжньої ціни часу в житті інтелектуала тощо.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

ЗАКІНЧЕННЯ ЧИТАЙТЕ У НАСТУПНІЙ ЧАСТИНІ

Джерело: Голос України