fbpx
   

У пошуках європейського духу. Європеїзм як інтелектуальний і світоглядний дороговказ українських діячів імперської доби (закінчення)

Культура | 14:55, 25.02.2021
 Поділитися

Поділитися в

До 180-річчя від дня народження Михайла Драгоманова та 150-ліття від дня народження Лесі Українки.

«Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики. Ну, та es ist eine alte Geschichte (нім. «це стара історія». — Авт.) і, певне, вона Вам так вже сприкрилась досі, але мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють. Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по-українськи, чи краще, може, по-російськи, і т. і. Отак люди, певне, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти. Шкода тільки, що невідь над чим стільки часу люди уводять, та видно, що не для всіх він такий дорогий, той час. Та от я бачу, що і я не знала ціни часові та марнувала його без пуття, а тепер мені все здається, що він від мене втікає, і не знаю, як би його затримати», — з величезним болем і гіркотою зазначала дев’ятнадцятирічна поетка в листі до свого дядька.

Подорож Лесі Українки до Відня у березні 1891 р., де їй зробили чергове обстеження та протезування, викликала у молодої української інтелектуалки справжній шок. Особливо вразили її соціокультурні контрасти між звичайним повсякденним буттям простих віденців та її земляків на підросійській Україні чи в Галичині. Причому ці враження не змогли затьмарити навіть фізичні страждання, котрі вона переживала під час переїзду та лікування.

У листі від 17 березня 1891 р. до М. Драгоманова вона наступним чином описала свої перші враження та рефлексії, так би мовити, з обмеженої перспективи «сидячого становища» хворої людини: «Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить… Потім трохи затемнилось те ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим та тутешнім життям сливе осліпив мене».

Втім, згаданий контраст спонукав Лесю і до переоцінки й ревізії багатьох подій і явищ, з-поміж яких була українська-польська угода 1890 р., з якої розпочалася «нова ера», що мала/обіцяла принести порозуміння між поляками й українцями на обширах Галичини.

«Те, що у нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим, — відзначала поетеса. — Ота знакомита «угода» наробила чимало шуму у нас на Україні, бо то собі люди наші думали: от буде благодать! І дві руські гімназії, і урядова кореспонденція (ба навіть урядова газета!) по-нашому, і оборона уряду проти поляків, та що! Навіть самі поляки вже будуть за нами, то тепер нам уже й «сам чорт не брат!». Воно правда, що для України то й «написи на поштових скриньках» були б великим поступом, але тут то хіба тільки плакати можна над таким поступом. Та мені тепер такою нещасною, легкодухою та дурною видається ота «угода», що мені аж сором за галичан, як вони могли намислитись на таку дурницю. Збили тільки не в пору колотнечу, внесли лишню сварку, розбрат, і зопсували виборчу справу, та й собі нічого не придбали. Що ж до народовців, то мені (та й не одній мені) їхні криві дороги, quasi патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли, навіть не через те, щоб я раніше не знала, наскільки такий спосіб поступування шкодить цілій нашій справі, — одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших дорог, як тільки криві, — але просто саме почуття правди одвертало мене від такого «лояльного патріотизму».

Практично за кожним рядком наведених міркувань Лесі Українки простежується емоційне обурення, котре чергується з неприхованою іронією, що насамкінець виказує гірке розчарування як галицькими, так і наддніпрянськими діячами. Та, попри ці мотиви, дописувачка вповні точно і навіть раціонально оцінювала наслідки цього «порозуміння» — «зіпсували виборчу справу» та «нічого не придбали». В іншому листі до М. Драгоманова вона метафорично означує «т. зв. нову еру» як «галицьку біду».

Та й інші галицькі «справи» й «дії», особливо громадсько-політичні видавалися їй доволі сумнівними та слизькими, про що вона неодноразово писала М. Драгоманову. «Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять, і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них. Через те, я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний. А то, либонь, виробилась потроху і вдача ледача у наших закордонних братів та й сестер», — писала племінниця у листі до М. Драгоманова від 23 лютого 1893 р.

Відзначимо, що низка оцінок і коментарів Лесі щодо культурних явищ і політичних подій не тільки суголосна з думками М. Драгоманова, а й по-своєму продукує відповідні смисли. Приміром, вона іронізує над обмеженістю «казенної науки» (у текстах М. Драгоманова зазвичай уживається вислів «імперська наука», котра протиставляється вільній європейській думці), із неприхованим скептицизмом сприймає філософські розшуки, котрі сполучаються з містицизмом і теологією, позаяк розглядає їх як марнотратство часу й розумових сил і т. п.

Про такі надмірні «інтелектуальні» потуги вона напівсерйозно, напівіронічно, проте загалом дуже точно оповідає М. Драгоманову в листі від 5 липня 1892 р.: «Більшість молодих інтелігентних людей сидить по великих містах, учиться і «виробляє собі світогляд» у безконечних спорах на російський лад (до білого світу, з криком до сліз), може, вони коли вивчаться, може, вироблять, врешті, той світогляд, та тільки се довга справа, надто при таких методах самоосвіти, і шкода, що багато сили іде, власне, на метод, а не на самоосвіту саму». Ці зауваги молодої поетеси несподівано поєднують високу емоційну тональність із раціональною розважливістю й критичним спрямуванням думки.

Зрештою, у листуванні Лесі та М. Драгоманова вражає та відвертість й інтелектуальна чесність, з якою вони спілкувалися між собою, незважаючи на велику різницю у віці та життєвому досвіді. Дядько міг без жодних пояснень посварити племінницю, приміром, за «темний» і «безладний» лист, або закинути їй «невиразність» думок, «безкультурність» і «азійщину» в листуванні (скажімо, за невчасну відповідь на його кореспонденцію), вказати на помилковість або суперечливість суджень і т. п. Він доволі критично оцінював переклади Лесі, зокрема, виступав супроти «ліберальних вільностей» у перекладацькій справі, які заступали точність і довершеність у роботі, тощо. Часом М. Драгоманов висловлював невдоволення і деякими поезіями Лесі, котрі вона надсилала до тих чи інших часописів.

Натомість племінниця не завжди погоджувалася із закидами дядька й могла відкинути його зауваги. «Чого Ви се так на мене напались? Далебі, не по правді Ви вчинили! Я написала свій остатній лист, зовсім не запізнившись, але ми розлічили, що наші листи не застануть Вас в Парижі, отож ми і послали їх до Софії. Се, як бачу тепер, був великий промах, але ж тільки промах, а зовсім не російщина-азіатщина, безкультурність, варварство і т. і.», — відповідала Леся в одному з листів 1892 р.

В іншому листі від 15 жовтня 1893 р. вона зовсім відкидала претензії дядька: «Як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова? Отже, щоб Ви знали, то на сей раз ми зовсім-зовсім не заслужили такої догани від Вас. Не знаю, що сталося з нашим листом, що Ви його не отримали в Відні, ми, здається, його послали завчасу».

Леся мала й свою думку щодо перекладів, хоч і визнавала більшу компетентність і досвідченість свого дядька. Скажімо, в листі від 15 вересня 1894 р. вона захищала свою позицію, зокрема наголошувала, що переклади популярних видань для «селян і дітей», варто робити більш «ліберальними», себто більш простими і вільними в представленні змісту, ніж академічних студій. Крім того, племінниця прохала дядька подивитися на коректуру, радилася з ним щодо перекладу окремих фрагментів із творів іноземних авторів, просила порекомендувати праці з того чи іншого питання, зокрема, з фольклористики й етнографії.

Молода поетка, котра безперечно захоплювалася М. Драгомановим як особистістю й літератором, повсякчас ставила питання: як і чому? Ці питання в епістолярії, часом сформульовані дуже гостро й точно, тою чи іншою мірою тяжіють до відкриття/пояснення/осягнення різних смислів людського буття, котрі почасти нагадують її запитальні мотиви у лірико-філософській поетиці.

Утім, вона не вдовольнялася простими відповідями, а її захоплення постаттю дядька в жодному разі не перетворювалося на обожнювання. Леся не дотримувалася світських умовностей і правил тодішнього епістолярного жанру й навіть іронізувала над ними. «Оце, не чекаючи Вашого листа, пишу сама. Та вже ж нам не подоба рахуватись листами, наче ті великі пани візитами», — так розпочинається її лист до М. Драгоманова від 2 січня 1892 р.

Недаремно сучасні дослідники епістолярію Лесі Українки слушно наголошують на абсолютній відкритості поетеси в розрізі цього жанру і навіть відзначають, що її листи позбавлені слідів будь-якого маскування, зокрема адекватно та точно передають емоційні стани й комунікативні ролі. У випадку з М. Драгомановим до відвертості Лесі долучалася величезна інтелектуальна симпатія й відчуття духовної спорідненості зі своїм дядьком.

Утім, попри духовну й культурну толерантність невтомне чортеня «сиділо» у натурах обох українських інтелектуалів, яке примушувало їх постійно сумніватися та розмірковувати, а в якийсь момент, коли зачіпалися морально-етичні вартості — перетворювало їх на дуже непоступливих, вкрай упертих і навіть жовчних опонентів.

Ці риси якось незвичайно поєднувалися з величезною творчою й емоційно забарвленою уявою. Леся Українка в одному з листів відзначала, що вона на щастя чи на недолю має надзвичайну силу фантазії, котру означувала німецьким словом einbildungskraft.

Впадає в око навіть разюча схожість між сприйняттям оточенням юного Драгоманова наприкінці 1850-х рр., котрого називали enfant gate (французьк. — «балувана дитина»), та ставленням до молодої Лесі Українки, яку нарекли enfant terrible (французьк. — «жахлива дитина»).

Варто відзначити, що тяжко-хвора Леся повсякчас хотіла бути корисною своєму дядькові. Зокрема, у листі до М. Драгоманова від 30 серпня 1892 р. вона наголошувала: «Притому прошу Вас, дядьку, не забувати, що я готова завжди служити Вам своєю роботою, чи то в перекладах, чи то в оригінальних творах. Було б мені дуже мило, коли б я могла бути Вам у чому-небудь справжньою помічницею».

Загалом епістолярій між племінницею й дядьком — представниками двох генерацій українських діячів — демонструє не тільки очевидну спадковість ідей і мотивів, іноді навіть дивовижний унісон їхніх настроїв і почувань, попри відмінні умови та терени культурно-громадської праці, а й фантастичне зростання Лесі Українки як інтелектуалки. Наприклад, лист племінниці до М. Драгоманова від
9 лютого 1894 р. виявляє її напрочуд зрілу, тверезу, а в багатьох аспектах прозорливу оцінку українського руху на початку 1890-х рр., особливо якщо взяти до уваги, що дописувачем була юна поетеса, котрій ледь-ледь виповнилося двадцять три роки.

«У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по укр[аїнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Що тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!». «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи. От, напр[иклад], «переконання» декого з баранячого стану: одурити москаля, одурити австріяка (німця), одурити поляка, щоб вони нам самі своїми руками жар загребли, а потім їх на тому жару присмажити (так, наче б сі три народи справді тільки на шашлик годились). Мені приходилось самій чути і читати подібні «політичні profession de foi (французьк. — «символ віри, світогляд».
— Авт.)». Або, напр[иклад], таке: коли між простими людьми ходять легенди про те, ніби моск[овський] уряд закопує голодних людей живцем в землю, то такі легенди слід не розбивати, а підтримувати і розширювати, щоб дискредитувати ворогів. Кого вони думають тим дискредитувати?!» — риторично з неприхованим обуренням і сарказмом запитує Леся Українка.

За цими спостереженнями переховувалася не тільки особа з гармонійним і цільним світоглядом, а й людина з високими морально-етичними чеснотами й приписами, котра не хотіла сприймати або, принаймні, замовчувати вияви національного чванства й неповаги до інших народів/націй серед своїх земляків. Як тут не згадати гуманістичний європеїзм М. Драгоманова з його незмінною толерантністю й високою повагою до будь-яких варіацій національного життя, котрий він зумів донести/передати/прищепити своїй племінниці.

Утім, згаданий лист Лесі кидає світло й на потужні трансформаційні процеси, котрі циркулювали в українському русі наприкінці ХІХ ст., пов’язані насамперед із кризою старої українофільської свідомості. Власне, йшлося про появу перших паростків, які провіщали перетворення українофіла-симпатика, українофіла-культурника на політичного українця.

У сучасній гуманістиці цей процес означують як перехід із культурної до політичної фази націо-нального руху за відомою стадіальною схемою чеського історика Мирослава Гроха. Емоційні роздумування племінниці М. Драгоманова репрезентують цікаву можливість подивитися та осягнути, так би мовити, «зсередини», як розгорталися такі складні світоглядні колізії!

«Простіть, що я, може, обридла Вам і розстроїла нерви такими дурницями, але ж після сього Ви, може, краще зрозумієте, які в сих людей мозки. Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та укр[аїно]філами, боїшся, як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару. Наш добрий друг назвав раз мене і моїх кількох товаришів «постыдными дезертирами» за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не уподобитись крученому барану в християнському стаді. «Ви, — казав друг, — повинні боронити честь старої корогви, а не зрікатися її!» Ми ж думаєм, що краще зробити нову корогву, ніж латати стару, і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули, як корогва випала їм з рук і попала в баранячі копита, люди сплять і тепер і не думають вертати собі своєї корогви, чого ж ради ми будем за неї коп’я переломляти? Ну, я дам спокій сій розмові, а то щось дуже довго виходить, а вже пора кінчать та й спать лягать. За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти, а наскільки прислужуся їй ділом, се залежатиме від моїх сил і таланту», — відзначає Леся у вказаному листі.

Кінцівка цього епістолярію особливо прикметна. Цей фрагмент тексту Лесі Українки не тільки демонструє роздуми поетки щодо свого майбутнього громадського/суспільного призначення в національно-культурному русі, у котрому назрівали тектонічні зрушення, а й фактично в дуже відкритому, простому та приступному вигляді виказує відданість відомій конституційній програмі М. Драгоманова. Наріжним каменем цієї конституційної візії була тотальна емансипація, себто рівність для всіх станів величезної імперії Романових, які з підданих царя-батюшки мали перетворитися на повно-правних громадян.

В одній із поезій — «Роберт Брюс, король шотландський», присвяченій дядьку Михайлу, мотиви якої, вочевидь, були навіяні студією про початки конституціоналізму у Західній Європі — «Старі хартії вільності», котру тоді опрацьовував М. Драгоманов, є такі рядки:

Спогадаймо давнюю
давнину,
Спогадаймо повість
незабутню
Про далеку вільную
країну,
Про стару
Шотландію славутню.
Давня повість!
і на байку схожа, —
Є в ній певні справи,
єсть і мрії,
Але ж правда,
наче зірка гожа,
Сипле скрізь
проміння золотії.

Про плани написати цю поему Леся згадувала в листі до дядька від 30 серпня 1892 р. Поряд із цим племінниця інформувала М. Драгоманова про творчі експерименти, задуми й проекти. Приміром, вона повідомляла про тривалі нічні посиденьки аж до вранішньої зорі над написанням повісті, розповідала про українські переклади німецьких авторів — Гете та Г. Гайне, ділилася особистими враженнями від читання французьких літературних новинок тощо. Вочевидь, між племінницею та дядьком зберігалося не тільки повне духовне порозуміння, а й дуже довірливі та дружні стосунки.

У травні 1894 р. Леся Українка приїхала до Болгарії, проте незабаром М. Драгоманов із дружиною був змушений виїхати на лікування до Парижа. Тому Леся Українка відпочивала разом із двоюрідними сестрами Лідією й Аріадною Драгомановими поблизу Софії. Подружжя Драгоманових повернулося до Болгарії лише восени 1894 р.

За нещадною та зловтішною іронією долі безпосереднє спілкування Лесі зі своїм духовним наставником припало на найскладніший і найдраматичніший час його життя, коли до фіналу земного буття залишалося менш як рік. У кількох листах, написаних 1894 р. із Софії до Парижа, племінниця відверто й безапеляційно висловила намір стати послідовницею М. Драгоманова і пророчо передбачила громадську реакцію на його майбутній ювілей.

«Хутко, дядьку, справлятимуть люди інші Ваші роковини, тоді, сподіваюсь, буде видно, що на Україні живуть не самі вороги Ваші, а я і раніше знала, що там більше є прихильних Вам людей (поміж молоддю), ніж ворожих. Правда, у нас треба довго ждати, щоб стало видно, хто який і що думає, — тому виною наша інертність і лінивство, а, окрім того, ще й обставини, з якими далеко не всякий вміє боротись, але ж, запевно, вічно так не буде. Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощів та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитись нітрохи. Шкода тільки, що товаришів у мене трохи мало, ну, та все ж не буду одна в полі.

Врешті і один в полі єсть коли не воїн, то все ж робітник, а се, може, більш стоїть, ніж воїнське званіє!» — зазначала Леся Українка в листі до подружжя Драгоманових від 3 вересня 1894 р.

Та, незважаючи на лихі обставини і власні проблеми зі здоров’ям, молода поетеса намагалася підтримати пригнічену дружину М. Драгоманова, котру у листах називала «дядиною», і навіть прагнула перебрати на себе частину обов’язків і клопотів родини Драгоманових.

«Простіть, мені, здається, що у Вас (і у Ради теж трошки) єсть наклін бачити речі в темнішому світлі, ніж вони єсть. Не журіться приїздом в Софію і роботою по приїзді — ми з Радою (Аріадною, молодшою дочкою М. П. Драгоманова. — Авт.) постараємось зробити половину сеї роботи ще до приїзду, та й потім будем помагати скрізь, де зуміємо. Я ж тепер вже не така розварена, як була при Вас», — зазначала Леся у листі до Л. М. Драгоманової від 29 вересня 1894 р.

Прикметна комунікативна риса молодої поетки виявилася в тонкому розумінні людської природи, до якої вона зверталася з морально-етичного боку. Адже від дитинства тяжкохвора дівчина, котра зазнала пекельних духовних мук і страждань, була надзвичайно чутливою до оцінок і коментарів фізичного стану людини, особливо такої близької, як дядько Михайло.

Наприклад, вона гостро докоряла М. Павлику за те, що він безцеремонно й категорично повідав широкому читацькому загалу інформацію про безнадійне становище здоров’я М. Драгоманова, котрий страждав на невиліковну на той час недугу — аневризму аорти. Відтак Леся Українка, котра тоді була в гостинах у родини Драгоманових у Софії, в університеті якої викладав її дядько, зауважила в листі до М. Павлика від 8 червня 1895 р.: «Іще одно: прикро вдарили нас у Вашій примітці до статті Лук[іяновича] слова про те, що Драгоманов «смертельно хорий», я бачила, що дядька се засмутило, навіщо писати, а надто друкувати такі речі, хоч би вони й були справедливі? Власне, з такими хорими треба бути обережніш, вони такі вражливі. Вам, може, й прикро, що я встряваю з моїми увагами; але простіть, я хочу як ліпше для Вас і для дядька; дядько, прочитавши сі слова, сказав мені: «Оце вже Павлик мене ховає…». Се мені було гірко».

Ймовірно, М. Драгоманов навзаєм дуже добре відчував украй напружений психологічний і фізичний стан своєї племінниці, котра під час перебування у Софії намагалася будь-що приховати свої страждання від ще більш хворого дядька. Тим паче, що вона завжди була достатньо відвертою у листуванні з М. Драгомановим у попередні роки. Зокрема, у вищезгаданому листі до нього від 18 грудня 1890 р. Леся з гіркотою прокоментувала злий фатум своєї долі: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт»… Шкода, справді, що я не фаталістка, або не «толстовка».

Ці настрої та почування, мабуть, були близькі та зрозумілі М. Драгоманову, котрий уже кілька років мужньо боровся з незцілимою хворобою. У листі до І. Франка від 22 жовтня 1894 р., котрий просив нагально надіслати деякі книжки, М. Драгоманов із неприхованим роздратуванням відповів, що ані він з аортою, ані Леся з ногою фізично не спроможні поміж того домашнього хаосу й безладу, в якому мешкала родина в Софії, віднайти потрібні видання.

Проте все ж у листопаді-грудні 1894 р. попри чергове сезонне загострення своєї хвороби племінниця разом із В. Дебогорієм-Мокрієвичем намагалася хоч якось упорядкувати велику бібліотеку М. Драгоманова, більша частина якої так і не була розібрана після переїзду родини емігрантів до Софії.

На обширах Болгарії — у далекій Софії — 20 червня 1895 р. Лесі Українці довелося пережити смерть М. Драгоманова пліч-о-пліч із його родиною. У листі від 25 червня того самого року до батька вона написала: «Передай як-небудь мамі і напиши, як вона се прийме. Ми всі немов без голови. Прости, я більш не можу писать, нехай потім».

Утім, і після смерті М. Драгоманов залишався для Лесі Українки найповажнішим моральним й інтелектуальним авторитетом.

Незважаючи на складне, часто-густо непередбачуване життя тяжкохворої людини, поетеса прагнула вшанувати пам’ять свого дядька. Зокрема, вона зверталася до вченого-сходознавця, професора Флорентійського університету Анжело де Губернатіса із проханням надати їй інформацію про публікації М. Драгоманова в італійській пресі. Про цю спробу віднайти маловідомі статті дядька вона згадувала в листі до М. Павлика від 22 січня 1903 р. Натомість останній тримався думки, що Леся Українка мала неодмінно стати охоронцем-дослідником архіву М. Драгоманова, котрий планували перевезти до Львова. Та ці наміри й плани з багатьох особистих та суспільно-політичних причин й обставин так і не були реалізовані.

Немовби повторюючи або наслідуючи трагічні віхи життєвого сценарію Михайла Драгоманова, Леся Українка померла передчасно на чужині 19 липня/ 1 серпня 1913 р. у селищі Сурамі (Грузія), коли їй було лише сорок два роки.

«Її життя було цілою проблемою. Вона о цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою. Поетка незвиклого у нас темпераменту захоплювала читачів менше, ніж численні Dii minores (лат. «молодші боги». — Авт.) літератури. Вона зраджувала ледви чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера, а зісталася особою, якою найменше займалася освічена критика. Людина інтензивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе особливої уваги тих, що цікавилися тайнами поетичної творчости. Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля — всі мужеські чесноти повинні б були стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній заверюсі, що несподівано впала на нього», — так характеризував Лесю Українку один із засновників українського націоналізму Дмитро Донцов.

У світлі нашої сучасності, котра немовби уособлює перехідний, транзитний характер нинішнього часу, спадщина Михайла Драгоманова й Лесі Українки — знакових українських інтелектуалів — має велике та символічне значення. Адже сьогодні ідеї й цінності європеїзму — європейської цивілізації, гуманізму, непорушної свободи, конституційних прав і гарантій як окремої особи, так і всього громадянства, котрі плекали й обстоювали у своїй творчості політичний мислитель й учений Михайло Драгоманов і поетка та громадсько-культурна діячка Леся Українка, стають справді-таки доленосними для України і десятків мільйонів наших співвітчизників.

Ба більше, від успішної реалізації європейських ідей на українському ґрунті залежить доля великого проекту — проекту новітньої України у ХХІ ст.!

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

Джерело: Голос України