fbpx
   

На фініші історії: будівельники та руйнівники СРСР

Cуспільство | 18:11, 1.12.2020
 Поділитися

Поділитися в

Є якийсь символізм у тому, що в грудні було проголошено створення СРСР і припинення його діяльності.

10 грудня 1922 р. у Харкові розпочав роботу VII Всеукраїнський з’їзд рад. Його делегати схвалили декларацію про створення Союзу РСР і проект засад Конституції СРСР. Вони звернулися до всіх республік із закликом невідкладно почати законодавче оформлення єдиної держави та запропонували скликати всесоюзний з’їзд після завершення роботи Х Всеросійського з’їзду рад. Останній відкрився в Москві 23 грудня. У ньому взяли участь і представники всіх республік, обрані делегатами всесоюзного з’їзду. 30 грудня відбувся I Всесоюзний з’їзд рад. Він затвердив Декларацію про створення Союзу РСР і Союзний договір.

1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі понад 90% виборців за явки 84% громадян, які мали право голосу, висловилися за незалежність України. До того ж його результати перевершили всі прогнози, посоромили скептиків. Якщо, наприклад, у Тернопільській області очікувано проголосували «за» майже 99% учасників референдуму, то й на південному сході результат теж виявився вражаючим: в Одеській області — понад 85%, Луганській — майже 84%. У Криму незалежність підтримали 54%, а в Севастополі навіть більше — 57%.

Для ініціаторів і організаторів референдуму було винятково важливо отримати в кожній області не менше половини позитивних відповідей, а в цілому по республіці — не менш як 70%. Насамперед з урахуванням двох обставин. Перша — саме таким в Україні виявився результат березневого референдуму про збереження СРСР у моделі Горбачова. Друга — докладених зусиль щодо недопущення його проведення. У чому Горбачова підтримував і Б. Єльцин. Адже без Києва всі гарячкові зусилля щодо збереження Союзу були марними, а сам український референдум сприймався в Москві як забиття цвяхами труни СРСР.

Невипадково ще в серпні 1991 р. прес-секретар Б. Єльцина П. Вощанов нагадав українському керівництву, що при позитивному результаті референдуму може виникнути проблема з Кримом та деякими південно-східними областями. Щоправда, Борис Миколайович відхрестився від цієї заяви, безсумнівно, ним же інспірованої, коли в Україні піднялася хвиля обурення. Однак за цю думку вхопився Горбачов з подачі його радника М. Шахназарова. Він запропонував своєму патрону жорстко озвучити позицію: Крим, Донбас і південь України історично належать Росії, і якщо Україна продемонструє намір вийти з Союзу, то вона матиме територіальні проблеми.

Мало того, підштовхуючи Горбачова до активних дій, він пропонував насамперед розгорнути відповідну наступальну кампанію в Криму, залучити до неї, зокрема, голову Верховної Ради АРК М. Багрова, а також Б. Олійника, направити для агітаційної роботи на півострові особливу групу в складі відомих осіб. Але на практиці Горбачов, по суті, ні на що вже не впливав, займався коментаторством, моралізуванням, відкидаючи саму можливість того, що Україна і Росія розійдуться, і усе ще сподівався на допомогу свого друга Буша.

Як відомо, виступаючи 1 серпня 1991 р. у Верховній Раді УРСР, той застерігав український актив проти «самогубного націоналізму» і переконував, що угода «дев’ять плюс один» (новий союзний договір) дає надію на те, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з активною добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною та економічним — замість того, щоб обирати безнадійний шлях ізоляції. За що зазнав найжорстокішої критики з боку впливової в США української громади. У «Вашингтон пост» також з’явилася стаття «Питання незалежності України розкололо американську адміністрацію». А тут ще й насідав Горбачов, зокрема, невтомно попереджаючи Буша про можливий російсько-український конфлікт через Крим і південний схід України. Тоді як «Білий дім, — пише історик С. Плохій, — уже не міг дозволити собі далі тягти на собі Горбачова».

Для США питання полягало тільки в тому, коли і як визнати Україну. Для американської адміністрації головною була проблема ядерної зброї на території республіки. 30 листопада в телефонній розмові Буш заявив Горбачову, що «ми зобов’язані підтримати український народ». І щоб остаточно не «добити» тим самим співрозмовника додав: «…У нас склалося враження, що визнання України цілком може повернути їх до процесу створення Союзного договору». Горбачов вбачав у цьому не тільки бажання «вплинути на наші події», а й те, що США «просто втручаються в них». Знову робив особливий наголос на можливому конфлікті у Криму, Донецькій та Луганській областях. Однак нічого вже не можна було змінити. Єдине, що він міг робити, — волати та соромити усередині країни та просити гроші за кордоном.

Через два дні після референдуму Буш у телефонній розмові з Кравчуком, зокрема, сказав: Америка вітає появу на карті світу нової демократичної держави. Але потрібне обговорення таких важливих питань, як ядерне роззброєння, демаркація кордонів і дотримання прав людини. А ще через п’ять днів (8 грудня) Єльцин від імені «біловезьких засідальників» сповістив Буша про прийняте ними рішення — припинення існування СРСР. Утім, Горбачов продовжив його агонію до 25 грудня.

* * *

Історичний шлях Радянського Союзу наочно підтверджує загальні закономірності еволюції та руйнування великих державних утворень (імперій) під впливом насамперед внутрішніх процесів: динаміки соціальних систем, того, як вони реагують на зростаючі протиріччя, на процеси, що від початку підспудно виникають, а потім їх перехід у відкриті явища, на симптоми, що переростають у масштабні кризи та розпад. Це не одноактова драма і чиясь «зла воля», а процес, який триває і після формального припинення існування імперії, нагадуючи про себе тектонічними рухами, конфліктами та драмами і місцевим народам, і світовому співтовариству.

До такого фіналу радянська держава прийшла через низку етапів, які увібрали світові війни, революції, громадянську війну, зміну режиму з монархії на комунізм, а потім і крах комуністичної системи:

— на першому і найбільш значущому, зокрема за тривалістю, зміни в суспільстві та настроях людей відбувалися більшою мірою на глибинному рівні, під прикриттям зовні вимушеної лояльності та стабільності політичної системи, яка, здавалося, існуватиме вічно. Саме за рахунок цього було забезпечено її значну соціальну мобільність і адаптивність, що дало змогу перетворити відсталу країну (самоправністю та ірраціональністю сталінської політики) на одну з провідних світових держав, вистояти в умовах воєнного часу і забезпечити швидке відновлення країни.

Після Сталіна влада поклала край масовому терору і зробила акцент на гуманізації соціалізму, повсюдному дотриманні задекларованих норм, стабілізувала і навіть зміцнила радянську систему, пристосувавши марксистсько-ленінські доктрини під теперішній момент. Практику сили об’єднали з ідеєю справедливості — щоб в усіх усе було однакове або щоб ні у кого не було більше. Особистість, як і раніше, залишалася засобом, а не метою. Повільний рух убік правопорядку ускладнювався безліччю підзаконних відомчих актів, перевагою колишніх практик і кадрів, які діяли згідно із засвоєним досвідом та противилися всьому, що не співвідносилося з їхнім суспільним становищем, а також протиріччям між правом і доктриною класового підходу до всіх явищ.

Певний динамізм суспільству і країні надали перетворювальні зусилля Хрущова. У 1960-х рр. було створено те, що за Леніна і Сталіна здавалося просто неможливим, включно з товарами народного споживання, малосімейними квартирами, проривом у космос, успіхами в спорті, науці, освіті, підвищенням життєвого рівня людей. Радянські успіхи були очевидними. Докладалося чимало зусиль, щоб наздогнати своїх суперників, вийти на рівень світової наддержави. Втім, через це багато насущних проблем залишалися поза увагою. Тут доречно згадати про косигінські реформи 1965 р., спрямовані на підвищення економічної самостійності підприємств різних галузей народного господарства в рамках соціалістичної господарської системи. Зокрема, глибокому і багатоаспектному аналізу радянського досвіду проведення соціально-економічних перетворень, виявленню інституціональних пасток, які загальмували, а потім, по суті, анулювали реалізацію позитивного потенціалу необхідних змін, присвячена колективна монографія, приурочена до 50-річчя косигінських реформ. До цього слід тільки додати, що вторгнення Радянської армії до Чехословаччини в 1968 р. поклало край не тільки економічним перетворенням, а й загалом демократичним виявам, ознаменувало курс партійно-радянського керівництва на консервацію режиму, збереження системи в колишньому вигляді та навіть відновлення розхитаного сталінського моноліту та сталінської спадщини. У підсумку на перший погляд зцементована радянська країна виявилася набагато менш життєздатною, ніж можна було передбачити;

— другий етап пов’язаний з кризою, яка в 1970-ті рр. почала набувати в СРСР системного характеру, особливо на тлі погіршення стану справ в економіці. Значною мірою йому сприяла соціальна нерухомість суспільства. Усвідомлюючи невідповідність повсякденності гаслам про поліпшення життя та світле майбутнє, але пам’ятаючи про значно гірші, розстрільно-репресивні часи, більшість радянських людей сприймали реалії як даність і навіть погоджувалися з ними через побоювання наслідків можливих змін, пристосувалися до того, що називається зовнішньою підтримкою влади, хоча й за наявності виявів переважно пасивного невдоволення. Влада у свою чергу сприймала мовчазне угодовство за позитивну оцінку запроваджуваної політики та правильність курсу, непорушність державних підвалин.

Населення за інерцією продовжувало ставитися до влади як до даності, не бачачи реальної альтернативи звичним інститутам і процесам. СРСР демонстрував феномен самопідпорядкування народу, добровільного приєднання до радянського режиму, сприйнятого мільйонами. Суспільне невдоволення найчастіше адресувалося не політичній системі, керівникам і державі, а було спрямоване проти «окремих» недоліків — майнової нерівності, низьких зарплат, складних житлових умов або відсутності в достатніх обсягах товарів першої потреби. Такий самообман і самоізоляція країни формували в людей якусь сюрреалістичну картину світу та свого місця в ньому. «Але що більше такий стан сприяє тому, щоб усе залишалося незмінним, то скоріше та рішучіше все почне розповзатися, коли зіткнення з дійсністю стане неминучим», — підсумовував А. Амальрик в есе «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», у якому передбачив ще в 1969 р. його неминучий розпад.

Партійно-радянське керівництво добре засвоїло практику бачити недоліки в інших історичних періодах і в окремих особистостях, а також в інших країнах, але залишалося сліпим до власних проблем. Та й навіщо звертати увагу на них, якщо країна підкоряє космос і відкриває невідомі світи. Така поведінка взагалі властива великим державам. Той само А. Амальрик зазначав, що «режим вважає себе досконалістю і тому свідомо не хоче змінюватися ні з доброї волі, ні, тим паче, поступаючись комусь чи чомусь». Хоча колишні механізми репресій і примусу було відкинуто, а суспільство стало складнішим через протиріччя, що його роздирали, люди стали вимогливішими до держави через те, що вона не виконувала свої обіцянки. Відтворювалося і формувалося соціальне середовище, для якого ставали дедалі зрозумілішими принципи особистої свободи, правопорядку і демократичного управління, тоді як політична система виявилася «набагато слабкішою, ніж могли собі уявити навіть ті, хто прагнув її оновлення». Однак розвал державних підвалин здаватиметься багатьом, якщо не більшості, шокуючим, особливо на тлі загальноприйнятих уявлень, що його можна було б передбачити та попередити, якби лідери країни діяли на упередження.

Державні скрепи, які здавалися неймовірно міцними, насправді втрачали свій первісний зміст, суспільне невдоволення та соціальне напруження, що накопичуються, набували таких масштабів, які неминуче мали розхитати країну, досягти верхівки влади. Особливо з урахуванням її закостенілості та внутрішнього старіння, вікового чинника в складі вищого партійно-радянського керівництва, зміни за короткий період через фізичну неміч і смерті трьох генеральних секретарів. Неминучість ставала очевидною, проблеми, що накопичувалися роками і десятиліттями, протиріччя, невідповідності та конфлікти, внаслідок чого держава перетворювалася на конфліктне поле з різноспрямованими суспільними настроями, інтересами і позиціями, відцентровими тенденціями у, здавалось, усе ще монолітній країні. Ілюзія могутності могла тільки затримати розпад імперії, але не могла запобігти йому. Своєрідний консенсус щодо стабільності та прихильності державі, що склався «зверху» і «знизу», буквально розвалювався на очах, оголюючи безсилля та слабість режиму. Саме це спричинило в підсумку крах системотворчого міфу про «торжество комунізму».

Особливо не тлі того, що у середині 1980-х рр. на Радянський Союз одночасно обрушилася безліч криз, і всі з категорії, що викликають гостре невдоволення та масове роздратування його громадян;

— третій етап почався зі спроб М. Горбачова перебудувати радянську державу. Отримавши ще цілком дієздатний Союз РСР, коли його історична неспроможність не була настільки очевидною й необоротною, він вважав, що суспільство, як і раніше, покірне владі і перебуває під її контролем, а суспільне невдоволення станом справ, як і раніше, має «камерний» характер. Звідси й віра останнього радянського лідера в можливість реформування системи в межах самої системи і прагнення здійснити перетворення в рамках власної парадигми, що неминуче призвело до повного провалу та розпаду СРСР силами, які визволили його спроби лібералізувати і демократизувати країну.

Якщо Сталін, Хрущов і Брежнєв намагалися модернізувати, «комунізувати» і стабілізувати радянську систему, перетворювати її відповідно до того, як вони розуміли виклики часу, то Горбачов, керуючись такими само добрими намірами, вестернізував систему і тим самим привів її до загибелі.

У радянській країні реформи виявилися несумісними з життям самої держави. Як тут не згадати грандіозні прогнози західних науковців і політологів — попередження про загрозу імперського перенапруження П. Кеннеді, тисячолітні оди ліберальній демократії Ф. Фукуями та зіткнення цивілізацій С. Гантінгтона. Варто звернутися й до паралелей зі знаменитим дослідженням А. де Токвіля, де він говорить про обставини, які привели до Великої французької революції, щоб глибше зрозуміти, що трапилося через два століття. Як відомо, Токвіль дійшов висновку, що пом’якшення деспотії старих еліт у Франції ХVIII ст. не тільки не задовольнило людей, а й надихнуло на насильство, вимагаючи змін. Щойно з’явилася можливість змінити ситуацію, прийнятні раніше умови миттєво стали нестерпними. Ці його спостереження разюче підходять до періоду ослаблення та розгвинчування політичних гайок у СРСР. Горбачов своїми реформами зруйнував практику придушення в жителів Радянського Союзу, як і соціалістичного табору, основних людських інстинктів свободи. Без цього Союз, можливо, так швидко не розпався.

По-перше, не було враховано, що з перебудовою почався вибуховий масовий процес «акселерації» (дорослішання) суспільства. Значною мірою поштовхом до нього стала й Чорнобильська катастрофа, яка перетворилася, за оцінкою Ю. Щербака, на «величезний фактор руйнування Радянського Союзу», на кшталт Сталінградської битви, коли після поразки в ній «німецький народ усвідомив, що наближається неминуча поразка й руйнування Третього рейха». Економічні й насамперед психологічні її наслідки виявилися дуже відчутними. Хоча вони все ще недостатньо осмислені навіть через третину сторіччя. Адже ядерна галузь як вершина радянських технологій була символом прогресу й комуністичних перспектив. А. Хіггінботам упевнено зауважує: «Для останніх правителів СРСР найбільш руйнівними наслідками вибуху чорнобильського реактора № 4 були наслідки не радіологічні, а політичні й економічні. Хмара радіації, що поширилася Європою, не дала приховати катастрофу й нав’язала хвалену відкритість, горбачовську гласність навіть мало схильним до цього консерваторам у Політбюро. А розуміння того, що навіть ядерна галузь підірвана таємністю, некомпетентністю й загниванням, переконало Горбачова, що прогнила вся держава. Після аварії, відчуваючи гнів і розчарування, він усвідомив необхідність глибоких змін і з головою поринув у перебудову у відчайдушній спробі врятувати соціалістичний експеримент, доки не стало занадто пізно».

Із цього моменту процеси в країні почали набувати власної динаміки, яка дедалі більше виходила з-під контролю керівництва СРСР. Не КПРС, а численні соціально-політичні рухи, які зароджувалися, неформальні, а не офіційні лідери стали виразниками суспільних настроїв, прирікаючи партійно-державну політику на поразку. Тим паче що в середовищі її носіїв відбулося розмежування на прихильників і противників перебудови.

По-друге, зайнявшись перебудовою країни й демонструючи наміри запустити знову Радянський Союз, Горбачов і його однодумці не врахували застереження знову-таки А. де Токвіля: той, хто починає політику реформ, має передбачати, що в підсумку може статися революція. І найнебезпечніший момент для поганого уряду настає тоді, коли він починає змінюватися, коли він починає реформуватися. Очевидно, не випадково в інтерв’ю американському журналу «Ньюсвік» у жовтні 1986 р. канцлер ФРН Г. Коль порівняв Горбачова з Геббельсом на тій підставі, що вони обоє «талановиті демагоги». Він навіть і не подумав вибачитися за публічну образу «кращому німцеві», як незабаром назвуть Горбачова. Та й Заходу вдалося багато чого одержати від СРСР за «нульовим тарифом» не завдяки його політиці, а на ділі лише тому, що він не змарнував шансу скористатися наданими йому можливостями радянським керівництвом.
Реформи в горбачовському виконанні досягли такого рівня ентропії системи, що занурили багатонаціональну державу в економічний і політичний хаос, міжнаціональні чвари, а в підсумку привели СРСР до повного краху. Особливої уваги заслуговує той факт, що ерозія ідеологічних основ КПРС переросла в їх цілковите руйнування, у результаті чого було підірвано несучі конструкції радянської держави. Не випадково лідер КНР Сі Цзіньпінь, як вказано в доповіді Конгресу США про китайську загрозу (2020 р.), зробив з розпаду СРСР особистий висновок: «зневага до віри в ідеали — найнебезпечніша форма зневаги. Політичне падіння партії часто починається із втрати й браку ідеологічної віри».

Незважаючи на жалюгідні результати своєї політики, Горбачов до останнього вважав, що здатен контролювати ситуацію, хоча насправді нагадував героїв фільму Кончаловського «Потяг-утікач», які намагаються зупинити поїзд, у якому відмовили гальма. А в підсумку він (Радянський Союз) на повному ходу зійшов з історичних рейок. Позбавивши власними руками країну страху, її президент залишився без країни, втратив важелі управління ключовими інституціями — армією, КДБ і головне — партійним апаратом. Щоправда, до грудня 1991 р. це не означало, що країна вже залишилася без президента, який перестав сприйматися як вища влада. Насилу зберігши після серпневих подій корону, він «втратив державу й скіпетр, тобто реальні важелі влади». Значно пізніше Ю. Поляков з їдкою іронією описав цей час: «Свобода вже проникла в Батьківщину, але поводилася ще досить скромно, як досвідчений домушник: обережно, безшумно вона обходила нічне житло, примічаючи, де що лежить, прикидаючи, що брати в першу чергу, а що в другу, і ніжно гралася в кишені викидним ножем — на випадок, якщо прокинуться господарі…».

До речі, на думку деяких західних аналітиків, багато аспектів annus — «жахливого року» (2020) — для Америки нагадують останні роки СРСР, починаючи із загострення соціальних і політичних конфліктів. У радянському випадку, як вони вважають, на поверхню різко спливли етнічні протиріччя, що тривалий час пригнічувалися, й опозиційні національні сподівання, які спровокували по всій країні насильство, відділення територій і дезінтеграцію. А в США Трамп відреагував на загальнонаціональні протести проти расизму, поліцейської жорстокості й нерівності подальшим розпаленням історичних расових розбіжностей. Майже по всій Америці почали зносити пам’ятники лідерам конфедерації, як це робилося з пам’ятниками Леніну в період розпаду радянської імперії.

Інша паралель, за їхніми висновками, стосується економіки. У СРСР був великий, складний апарат планування й розподілу ресурсів: туди набирали найдосвідченіших представників суспільства, але в підсумку їм поручалися непродуктивні, дуже часто просто деструктивні завдання. А в Америки є Волл-Стріт. І хоча гігантський сектор фінансових послуг США не є еквівалентом Держплану СРСР, однак він регулярно вилучає вартість, а не створює її, і тому без нього не можуть обійтися жодні дискусії про розподіл ресурсів.

* * *

Якщо дотримуватися концепції, згідно з якою передумови розпаду СРСР, зокрема через відцентрові тенденції, які накопичилися до критичної маси, і втому народів від «радянського гуртожитку», формувалися протягом майже 70 років (хоча порівняно з іншими імперіями й за історичними мірками він проіснував відносно недовго, не вмістив усі властиві їм цикли розвитку й можливі еволюційні шляхи відновлення), а також керуватися логікою світової історії, що такі утворення неминуче розпадалися, то водночас слід погодитися з узагальненням Ю. Лужкова: «російська влада, від Миколи II до Єльцина включно, послідовно знищувала країну або ж, що рівнозначно, послаблювала її, дробила, підривала народні сили, усіляко злочинно помилялася й настільки ж злочинно недопрацьовувала».

Можна сказати й по-іншому: у моменти ослаблення й занепаду імперій, а отже, нових викликів перед ними, їхня подальша доля залежала, користуючись сучасною термінологією, від «людського фактору». А якщо брати до уваги прогнози й пророкування, що Радянський Союз повністю вичерпав себе наприкінці 1980-х рр., то, напевно, тодішнім лідерам треба було проводити «шлюборозлучний процес» усвідомлено, вибудовувати його привселюдно і, щонайменше, з урахуванням внеску суб’єктів федерації в будівництво союзної держави, а не заднім числом і на «око», під диктовку сильнішої сторони — Російської Федерації, яка оголосила себе правонаступницею СРСР.

Адже ще у 1988—1989 рр. радянське керівництво зіштовхнулося з наростанням міжнаціональних конфліктів великої руйнівної сили, що вказують на дедалі очевиднішу загрозу існування СРСР. Понад те, за твердженням В. Крючкова, гострота цієї проблеми відзначалася «уже з кінця 70-х років, але наприкінці 80-х для нас стало зовсім очевидно, що ми зіштовхуємося з такою ситуацією, коли на карту ставиться життя нашої Радянської держави. Причому ми в Радянському Союзі цю проблему бачили, мабуть, навіть гостріше, ніж на Заході». Останній штрих він підкріплює наступною інформацією: «…у 89 році — ми отримували достовірні дані про те, що Сполучені Штати Америки вважають, що на початку наступного століття можуть бути серйозні складнощі в житті Радянської держави. Щодо Німеччини, то вони вважали, що це стосується якогось 2010-го, 2015 року, тобто вони не припускали такого швидкого розпаду. А ми це бачили, але, на жаль, події розвивалися у такий спосіб і підігрівалися силами знизу і згори настільки масштабно й глибоко, що ми зіштовхнулися з такою ситуацією у 90 році, у серпні, зокрема, яку подолати ми не змогли… Є два фактори, є два діапазони причин, які обумовили розпад Радянського Союзу. Одні причини зовнішнього характеру, інші — внутрішнього характеру. Незважаючи на підривну діяльність західних спецслужб, незважаючи на недоброзичливу політику західних країн щодо Радянського Союзу, все-таки головними причинами, які відіграли основну роль, були не зовнішні фактори, а внутрішні фактори. Я гадаю, що це дуже важливо зрозуміти для того, щоб ми могли бачити ситуацію, давати правильну оцінку й робити з цього остаточні висновки».

Водночас не варто скидати з рахунків зауваження вчених, зокрема й тих, які мають політичний досвід, про те, що твердження й висновки про «неминучість розпаду СРСР» відіграли свою руйнівну роль, а потім використовувалися як виправдовування учасниками «біловезької змови» (Н. Біккенін). Їхня логіка така: якщо орієнтуватися на такі пророцтва, прогнози можуть легко самореалізуватися. «Саме впевненість у неминучому й швидкому економічному та політичному краху, передбаченому світилами наукового прогнозування, — як стверджує доктор історичних наук І. Максімичев, — штовхало перебудовних і післяперебудовних керівників на політику, яку нащадки відверто назвуть капітулянтською. … Для того щоб почати ховати себе, великого розуму не треба. Гробарів навколо більш ніж достатньо — активно допоможуть!».

Очевидно, що подібні міркування можна зарахувати до тієї ж серії, що й «неминучість краху капіталізму» або «неминучість перемоги комунізму». «Гасло про «нереформовуваність» суспільства, на думку члена-кореспондента РАН Н. Біккеніна, теж суто ідеологічне, під його прикриттям усе було зруйновано й розтягнуто «дощенту». Дуже влучно це сформулював О. Зинов’єв у своїй знаменитій фразі: «Цілилися в комунізм, а влучили в Росію».

Хай там як, але зрозуміло одне: для повної реконструкції спонукальних мотивів і логіки дій тодішніх союзно-республіканських діячів бракує документів і свідчень, які ймовірно існують, але досі не доступні історикам. Тим паче що процеси розпаду набагато складніші для розуміння, ніж зміст розвитку, вони на самому початку не завжди очевидні, а отже, не піддаються запобіжному аналізу і розрахункам. Досить повчальні щодо цього попередження французького мислителя Марка Блока щодо причинно-наслідкового зв’язку в історії. Причини, зазначав він у роботі «Апологія історії або ремесло історика», не можна постулувати — ні в історії, ні в політиці, ні в жодній іншій сфері. Натомість їх потрібно шукати і встановлювати. І під час цих пошуків ми не повинні припускатися помилок і судити заднім числом, вважаючи, що те, що трапилося, було неминучим. Визнаючи неминучість подій, ми забуваємо про дії людей, яким довелося ухвалювати доленосні рішення під великим тиском.

Отож із усіх факторів (про них говорив уже згаданий А. Амальрік) — «моральна втома», економічні складнощі, нетерпимість уряду до публічних виявів невдоволення тощо — до розпаду СРСР великою мірою призвів розрахунок значної частини радянської еліти на те, що найкращою гарантією її майбутнього буде розрив відносин зі столицею. Він припустив, що цей процес почнеться серед радянських етнічних меншин, «насамперед у Прибалтиці, на Кавказі й в Україні, потім у Середній Азії й на Поволжі» — і ця послідовність виявилася цілком правдивою. Його загальніша думка: у часи серйозної кризи системні еліти зустрічаються з моментом ухвалення рішення. Чи чіплятимуться вони за систему, яка дає їм владу, чи вважатимуть себе провидцями, які усвідомили, що корабель тоне? Якщо вважається, що режим «втрачає контроль над країною і навіть зв’язок з дійсністю», у спритних лідерів на периферії є стимул зберегти своє становище, просто ігноруючи вказівки згори. У такий хисткий момент, писав Амальрік, достатньо буде однієї значної поразки — страйку або збройного зіткнення — щоб режим упав.

Якщо для проведення необхідних реформ і виживання Радянському Союзу бракувало гнучкості, то її з лишком було у республіканських політиків. З СРСР утворювалися 15 незалежних країн, нова квазіспівдружність, у якій лідерство перейшло до Росії, прибалтійські республіки пробилися в ЄС, у Середній Азії, та й деяких інших республіках, «виникла оновлена версія колишньої системи, де ритуали радянського зразка поєднують з місцевим деспотизмом». Решта зависли між демократією й авторитаризмом.

Загалом, як дуже влучно зауважив у 1993 р. дисидент і письменник В. Буковський, «демократія, як правило, для них (більшості керівників пострадянських республік. — Авт.) означає не що інше, як добре контрольовану соціалістичну «демократію», тоді як ринкова економіка означає для них у ліпшому разі не що інше, як корупцію. Тому в ліпшому разі від них можна очікувати переслідування будь-якої приватної ініціативи чи в гіршому — виправдання своєї власної корупції потребами ринкової економіки. Коротше кажучи, якщо ці люди й здатні що-небудь створити, то, швидше за все, нову мафію на місці старої. Нову політичну систему, яку через відсутність спеціального терміна я б назвав клептократією, — ну, як у слові клептоманія». Не менш похмуру картину зобразив французький русист, соціолог та історик А. Берелович: «Усе це породило підйом корупції, домінування персональної вірності й особистих зв’язків над суспільними, тенденцію, яка зародилася серед більшої частини чиновників, вважати їхню службу в держапараті більшою мірою як «навантаження», з якого можна мати користь, а не як роботу на благо населення». Замість «прозорості», яку просувала «гласність» … — ціла тіньова ієрархія поступово сформувалася там, де доступ до рідкісних благ і послуг (це створювало можливість для їхнього обміну на інші блага) був так само важливий, як і сама посада».

Коли вся багатоповерхова конструкція управління радянською державою, поїдена іржею, упала й розсипалася на шматки, які, кульгаючи, почали жити своїм життям, відбулася й переоцінка цінностей колишніх «підлеглих», що стали незалежними суб’єктами міжнародних відносин. Скинувши ланцюги, які їх сковували, вони відчули себе господарями становища. Згадалися старі образи, з’явилися різні претензії до сусідів і колишніх партнерів із соціалістичного блоку. Це вилилося у 6 великих воєн, 20 військових зіткнень і понад 100 незбройних конфліктів на міжетнічному і міжконфесійному підґрунті. І це не враховуючи того, що відбулося за останні десять років.
* * *
В. Ленін (1917—1924 рр.) остаточно зруйнував романовську Росію, а потім, вимотавши й змучивши її громадянською війною, почав збирати державу заново, відмовившись від значної частини територій, що належали їй до цього. Миттєве звалювання величезної держави вказує зокрема й на те, що він справді був генієм руйнування. Не випадково П. Струве назвав його «мислячою гільйотиною». А Плеханов бачив його небезпеку в тому, що він «геній спрощення». Хоча задля справедливості потрібно внести уточнення: до цього раніше приклався й Тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським, проголосивши Росію республікою, зокрема закликавши визнати незалежність Польщі й відновити конституцію Фінляндії. Отже, частини її територій виявилися вільними від будь-яких зобов’язань перед імперією, почали посилено культивувати національні вимоги.

Необхідно враховувати також те, що нищівний удар по ній завдав Берестейський мир. Підписавши й ратифікувавши його в березні 1918 р., ленінська Росія втратила Польщу, Литву, Фінляндію, частину України, Естонії й Латвії, на Кавказі — Карську та Батумську області; окуповані німцями області Росії і Білорусії залишалися в них до кінця війни — загалом 780 тис. км2 з населенням в 56 млн осіб. Росія мала демобілізувати армію та роззброїти флот, сплатити 6 млрд німецьких марок репарацій і 500 млн золотих рублів.

Мало того, після вбивства посла Мірбаха Німеччина висунула нові вимоги. 27 серпня в Берліні було підписано додаткову угоду до Берестейського мирного договору, фінансову угоду до нього й секретну угоду, яку лише через вісім років уперше буде опубліковано в Німеччині. Росія визнала незалежність України та Грузії, відмовилася від Естонії і Латвії, які за початковим договором формально визнавалися частиною Російської держави. Німеччина погоджувалася вивести свої війська з Білорусії, Чорноморського узбережжя й частини Донського басейну. Як компенсацію за завдані збитки Росія мала сплатити контрибуцію в розмірі 6 млрд марок, із них півтора мільярда золотом (245,5 тонни чистого золота). За розпорядженням Свердлова, перші два ешелони із золотом, а це дев’яносто три з половиною тонни, пішли в Німеччину у вересні. До наступних поставок справа не дійшла.

Сталін (1924—1953 рр.) диктаторськими методами, по суті, відродив імперію в радянському виконанні, за винятком Фінляндії і Польщі. Далі нею розпоряджалися: Г. Маленков (1953—1955 рр.), Хрущов (1955—1964 рр.), Брежнєв (1964—1982 рр.), Андропов (1982—1984 рр.), Черненко (1984—1985 рр.) і, нарешті, Горбачов (1985—1991 рр.).

Кожен із них був своєрідним відлунням попередника. Інтерес і увага до них підігрівалися закритістю влади, непомірною віддаленістю від народу вищого ешелону партійно-радянського керівництва, відсутністю достовірної інформації щодо того, як і чому ухвалюються ті або інші державні рішення, насамперед щодо близьких людям питань. Її заповнювали міфи, чутки та версії, що неминуче призводило до чергових розчарувань, катастроф ілюзій і таким же черговим надіям, підточуючи в остаточному підсумку віру в носіїв вищої влади, відторгнення офіційної пропаганди як такої, що не відповідає реальним життєвим обставинам. Особливо якщо враховувати, що до цього по черзі докладалися радянські вожді, які добре засвоїли практику стверджуватися за рахунок переслідувань і розправ, а згодом просто зневажливої критики й повернення у небуття своїх попередників, та й просто неугодних.

* * *

На такому тлі цілком зрозумілий вигляд має виклад радянської історії, насамперед другої чверті минулого століття, як низки політичних убивств, отруєнь і повальних відстрілів, ув’язнень у ГУЛАГу сотень і тисяч тих, хто посмів мати власну думку про шляхи суспільного розвитку, а заодно й взагалі ні в чому не винних людей. Практично кожному дослідникові історії Радянського Союзу доводиться мати справу зі Сталіним, щоб наблизитися до розуміння специфіки Росії, революцій і громадянської війни, ціни небачених перетворень селянського суспільства на високоурбанізовану промислову наддержаву. Вчені досі ставлять запитання: чому Сталін, піднявшись у 1920-х рр. на вершину партійного керівництва, приголомшив СРСР своєю кровожерливістю. Серед них історик-радянолог Роберт Григор Суні у 800-сторінковій книзі «Сталін: перехід до революції», над якою він працював стільки років, скільки сам диктатор був при владі. Тим самим дуже ускладнюється сприйняття цілісної картини, розуміння організації країни й життя її народів протягом усього існування радянської держави.

Більшовики не могли б здійснити жовтневий переворот і перемогти в громадянській війні без врахування настроїв мас і народної підтримки. Для одержання її Ленін, як переконливо показує В. Себестіен — автор однієї з найбільш повних його біографій, «безсоромно брехав, вважав, що перемога — це головне, він обіцяв геть усе, пропонуючи дуже прості рішення для дуже складних проблем. … Його програма розпадалася на надзвичайно прості й короткі гасла». Що не заважало ленінській гвардії оцінювати у своєму колі жовтень 1917 р. як авантюру. Г. П’ятаков із цього приводу розповідав: «Спочатку жовтнева революція була просто авантюрою. Я пам’ятаю, як в інтимному колі Ілліча ми розмовляли, декілька керівників жовтневого перевороту, про ці дні. Хтось сказав Леніну: а зізнайтеся, Володимиру Іллічу, ви теж не вірили, що жовтнева революція цілком удасться? Ленін усміхнувся й відповів: звичайно, не вірив; адже жовтнева революція, по суті справи, була лише авантюрою всесвітньо-історичного масштабу».

Привертає увагу його «одержимість» ідеєю світової революції й негайного «введення» комунізму, прогресуюча прихильність до крайніх виявів лівих поглядів, що швидко призвело до різкого скорочення бази підтримки нової влади. Для її утримання й закріплення в ній необхідне було насильство, яке набуло масового характеру й офіційної доктрини, коли після замаху на Леніна було оголошено червоний терор по всій країні. У дослідженні Барнса Карра «Ленінська змова: невідома історія американської війни проти Росії», зокрема, є твердження, що коли спроби вмовити або підкупити більшовиків з метою продовження ними війни, бо необхідно було змусити Німеччину воювати на два фронти, не увінчалися успіхом, союзники почали планувати вбивство Леніна. Однак автор не наводить жодних переконливих доказів існування в інтервентів таких планів. Єдиний серйозний замах на Леніна відбувся, як відомо, у серпні 1918 р. Тим часом немає жодних чітких доказів, що це якось було пов’язано з колишніми союзниками Росії, хоча «західні шпигуни вели розмови про вбивство Леніна, але невідомо, чи вчиняли вони якісь активні дії». Не випадково багато більшовицьких діячів тоді усвідомлювали себе каліфами на годину, не вірили, що це надовго, і боялися можливої розправи за скоєне. У такому стані вони перебували у вісімнадцятому й особливо в дев’ятнадцятому роках, коли становище на фронтах громадянської війни, що почалася, стало критичним. Існував навіть секретний фонд більшовиків, заготовлений у 1919 р. на випадок падіння радянської влади.

Показовий, але маловідомий факт: після смерті Свердлова 1919 р., якого фактично вбили робітники, що збунтувалися в Орлові, коли він захотів виступити перед ними й у такий спосіб утихомирити їх, ні товариші по службі, ні його вдова не змогли знайти заховані ним ключі від сейфа. Сейф простояв на кремлівському складі понад 16 років. Його розкривали в присутності голови ОДПУ Ягоди. У ньому виявилися: золоті монети царського карбування загальною вагою більш як 100 кілограмів, 705 золотих виробів з коштовним камінням, кредитні царські квитки, що залишилися в обігу в Європі, на суму 750 тис. рублів, паспорти царського зразка, які в дореволюційній Росії одночасно були закордонними, на ім’я Свердлова та ряду осіб, які не мали стосунку до уряду.

Ці цінності за нинішнім курсом тягнуть на 250 млн доларів. Частина їх була доставлена Свердлову після розстрілу царської родини. Цінності не мали жодного стосунку до секретного фонду більшовиків, заготовленому в 1919 р. на випадок падіння радянської влади. Були особистими «заощадженнями» борця за щастя трудового народу.

Для повноти картини того часу необхідно брати до уваги й такий раніше не відомий факт: у двадцяті роки журналістові П. Пильському вдалося переглянути лікувальні карти членів ленінського уряду. Сімдесят відсотків з них (включно з самим Леніним) обстежилися із приводу різного роду психічних розладів і спостерігалися із цього приводу в лікарів. Він десь виступив, розповів про це й зник назавжди.

Природно, радянське керівництво можна звинувачувати багато в чому, але не у відсутності розуміння викликів і змісту загроз для молодої держави та власне своїй владі. Вони й діяли згідно з революційною логікою, удавшись до червоного терору, подібно тому, як це було в Англії в період Кромвеля, під час Великої французької революції. Опинившись у повній міжнародній ізоляції і переконавшись в ілюзорності реалізації планів на світову революцію (особливо після її провалу в Німеччині), не маючи ані економічної, ані фінансової й взагалі жодної зовнішньої підтримки, більшовицький уряд звернувся до політики примусу, експропріацій, позасудових розправ, насильницької колективізації, а значною мірою за рахунок неї — індустріалізації. Народ силою змусили прийняти запровадження нових порядків.

Але, наприклад, впливовий фахівець із радянської історії С. Коен вважав, що в раннього більшовизму були шанси виконати багато сподівань народу, що це був багатообіцяючий рух. Йому досталінський більшовизм навіть бачився демократичним і в чомусь істинно соціалістичним. Тому він стверджував, що громадянська війна, яка почалася в 1918 р., іноземна військова інтервенція, а потім (починаючи з кінця 1920-х) злочини Сталіна — тільки всі ці більш пізні фактори — зіпсували й корумпували створену ранніми більшовиками систему.

Професора Коена зазвичай зараховують, хоча й не дуже чітко, до так званої ревізіоністської школи історичного вивчення Радянського Союзу. Тоді як більш широко розповсюджений традиціоналістичний погляд на російську історію припускає, що «радянський експеримент мав вроджені недоліки із самого свого народження. Що ленінська політична теорія була тоталітарною. А отже, будь-які спроби побудувати суспільство на ленінській ідеї втілення утопії в життя силою не могли не призвести до відомого результату. А саме — до державного терору Сталіна. І після правління Сталіна — до розвалу СРСР, який усе-таки стався».

Справді, на Заході весь радянський досвід найчастіше зводиться до Сталіна й сталінізму, великих чисток і ГУЛАГу. «Драма його життя, досягнення й трагедії, — на думку професора історії Мічиганського університету Р. Суні, — мають такий моральний і емоційний заряд, що кидають виклик загальноприйнятій історичній суспільній пам’яті й науковому нейтралітету». Як тільки не називали Сталіна в різний час: «сірою плямою», «людиною, яка пропустила революцію» і «посередністю», за яку зачепилася революція. Він був «чудовим грузином» Леніна, у воєнний час — «генералісимусом», а потім — «могутньою людиною у світі» і «найбільшим лиходієм в історії».

«Але ж радянська держава, — нагадує В. Себестіен у книжці «Ленін-диктатор», — була побудована Леніним, практика терору, нетерпимості й насильства, а також думка про те, що мета повністю виправдовує засоби… все це Ленін. Сталін довів їх до досконалості або ж з більшою ефективністю вживав». Показовим є й той факт, що Ленін, а потім і Сталін кроїли партію за своїми лекалами і не мали наміру зважати на її статут, партійну дисципліну й що завгодно ще, коли це їм заважало. Власне, це саме вони робили з країною й кроїли на власний розсуд СРСР. Тому залишається шкодувати, — разом із російським бібліографом, публіцистом і перекладачем М. Єлисєєвим, — що досі у Росії ніхто не написав такої книжки про Сталіна — спокійного й об’єктивного аналізу всіх його досягнень і успіхів, міцно пов’язаних з жахливими злочинами, та й зрадництвом теж».

Після тривалих дискусій, що переходять у гостре протистояння й конфлікти, перемогла саме ленінська, а не сталінська формула утворення СРСР. Насамперед тому, що Леніна так і не полишила надія на світову революцію й формула рівноправного союзу самостійних республік передбачала можливість приєднання до нього інших країн у міру можливих успіхів революції на Сході й Заході. Наприклад, Китай після її перемоги в 1949 р. запропонував СРСР об’єднати обидві країни в єдину комуністичну державу. Із зрозумілих причин (взяти хоча б три-чотириразову кількісну перевагу в населенні) Сталін не пішов на це.

* * *

Не піддаючи сумнівам реальні й значні досягнення СРСР за всю його історію й не розділяючи практики зображення радянської дійсності винятково тьмяною безконтурною плямою, таким собі «квадратом» Малевича, водночас потрібно розуміти очевидне: якщо дивитися на історію Радянського Союзу й діяння його правителів в однозначно позитивному ключі, тоді необхідно виправдовувати ленінізм і сталінізм, насильства й жертви, експлуатацію надій людей на краще майбутнє, місіонерську зовнішню політику, що грубо нав’язує світу соціалістичні стандарти в радянському виконанні, безцеремонне придушення свобод у себе вдома і їх основ у державах соціалістичного табору. Та й багато чого іншого. А заодно говорити про відповідальність народу за те, як було організовано життя в державі трудящих.

Тоді як жоден із восьми радянських керівників усенародно не обирався. Ленін прийшов до влади в результаті збройного перевороту, який тільки згодом став іменуватися революцією. Сталін, а за ним Хрущов одержали всю повноту влади в процесі витончених закулісних сутичок і усунення суперників з політичної сфери. Брежнєву вона дісталася шляхом верхівкової змови, обставленої зовні культивованими тоді компартійними процедурами. Після нього на вершину влади піднімалися завдяки домовленостям і компромісам усередині Політбюро ЦК КПРС. Такі практики поширювалися на місцеві рівні влади.

М. Горбачов вийшов на позицію лідера СРСР за рахунок комплексу факторів і обставин: впливових заступників і традиційної для післявоєнної партійно-радянської системи кадрової політики; вмілого поєднання і використання за допомогою прихильників на свою користь ситуації, що склалася у радянському керівництві; власній цілеспрямованості, політичній спритності, помноженої на кон’юнктуру моменту; негласній, але відчутній підтримці його кандидатури західними політиками; непересічним якостям і напористості, що переходить у безцеремонність, Р. Горбачової.

Про те, як останній радянський лідер просувався до олімпу влади і як він розпорядився необмеженими повноваженнями й власне долею союзної держави — у наступній публікації. Адже саме його вважають одним із головних гробарів СРСР. Поряд із Бушем, Єльциним і Кравчуком. У підсумку СРСР демонтували швидко і якось буденно несподівано. В 1917 р. для повалення самодержавства вистачило тижня, в 1991 р. — кілька днів. Але відлуння їх ще довго нагадуватимуть про себе. Насамперед конфліктами. Підтвердження тому — події на пострадянському просторі.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

Джерело: Голос України