fbpx
   

Михайло Горбачов: президент без країни, до керівництва якою наполегливо прагнув

 Поділитися

Поділитися в

Такому успіху значною мірою сприяло і те, що діяльна дружина нового радянського лідера Раїса Горбачова слугувала підтвердженням одвічної істини: за кожним великим діячем стоїть велика жінка.

(Початок)

Її можна порівняти хіба що з першими леді США, життя і діяльність яких, зокрема, елегантно описала в книгах-бестселерах Кейт Андерсен Брауер, і відповідати яким і перевершити яких вона прагнула.

Власне, людська індивідуальність і навіть недосконалості перших леді робили їх настільки цікавими. Багато з них вважали себе «звичайною жінкою, яка живе в незвичайний час» (Стів Форд). Виходили з того, що якщо президента обирає вся країна, то «нас вибрав один чоловік» (Лора Буш). Гілларі Клінтон говорила про себе так: «Можливо, я найбільша знаменитість, яку ви по-справжньому не знаєте». Барбара Буш «дотримувалася прекрасної життєвої філософії» її невістки щодо першої леді: «Ти можеш її любити чи ні, але краще її любити».

Хорошим прикладом першої леді може слугувати і Мішель Обама, яка дуже відверто і з тонким гумором описує ранні роки свого заміжжя, коли їй доводилося балансувати між роботою і сім’єю в умовах політичної кар’єри чоловіка, відносини з Б. Обамою, свою роль учасниці передвиборчої кампанії, коли він балотувався на другий президентський термін, традиції і звичаї Білого дому, де сім’я провела вісім років. Адже велике мистецтво полягає в тому, щоб залишитися людиною, вийшовши за нього. І їй це вдалося завдяки тому, що вона дотримувалася правила: я звичайна людина, яка потрапила в незвичайну ситуацію.

У політиці ці знамениті жінки нерідко мали набагато більше значення, ніж офіційні особи. Їм відводиться особлива роль у дипломатії — в згладжуванні шорсткостей і втішенні ображених почуттів. Щовечора, лягаючи в ліжко поруч з президентом, вони можуть впливати на їхні державницькі рішення. Не випадково арабська мудрість говорить: треба остерігатися не тих, хто метає списи, а тих, хто кидається подушками. В її розвиток добре лягає і народне прислів’я: нічна зозуля денну перекує.

Одні перші леді культивували власний образ, особистості інших поглиналися їхніми чоловіками. Але ніщо ними не робиться публічно без політичного розрахунку і висновків про те, допоможе чи нашкодить це їхнім чоловікам. Але водночас їм не потрібно ні про що турбуватися в плані домашніх справ. Було потрібно лише бути на видноті і демонструвати хорошу форму, настрій. Думати про те, щоб справити належне враження, навіть на людей, яких, можливо, ніколи не доведеться зустріти в житті. Терпіти пропонований розпорядок дня, охорону і безліч обслуговувального персоналу, постійне перебування в фокусі суспільної уваги.

Чоловіки деяких з цих жінок уклали з ними угоду, де є пункт про нерозголошення подружньої невірності. Джекі Кеннеді і Гілларі Клінтон — найвідоміші приклади таких обмежень, і вони багато в чому ідеально підходили своїм чоловікам: ерудовані, дотепні, а головне — розсудливі. Але складні шлюби Кеннеді і Клінтон не унікальні. Президент Джонсон не робив таємниці зі своїх романів і на вечірках часто намагався затиснути в кутку найкрасивішу дівчину. А до кінця вечора в нього на обличчі залишалися сліди помади. Леді Берд іноді перебувала в тій самій кімнаті і благала чоловіка перестати її компрометувати.

Під час передвиборчої кампанії 1992 р. Гілларі зробила попередження Б. Клінтону, подібно попередженню Форбса Джону Кеннеді тридцятьма шістьма роками раніше: «Ти досить дурний для того, щоб розтринькати президентство через свій член». Його зв’язок з Монікою Левінські, що тривав з листопада 1995-го по березень 1997 р., відкрився публіці тільки в січні 1998 р. і вразив їхній шлюб до основи. Але все-таки в ім’я вищої мети деякі дружини вимушено дивилися на зради «вінценосних» чоловіків як на їхню «гріховну слабкість», а не «порочну поведінку».

Коротко звернемося до радянської практики, яка визначала місце і роль дружин керівників СРСР.

Надія Крупська протягом тривалого часу була секретарем і радником Леніна, а в останні роки його життя стала головною сполучною ланкою між ним і партією. Обоє були жахливо непристосовані до ведення домашнього господарства і розв’язання побутових проблем. Не склалися і їхні інтимні стосунки через «генітальний інфантилізм» у дружини, чим частково можна пояснити захоплення Леніна іншими жінками. Як згадує одна з його перших симпатій Марія Ессен, «Володимир Ілліч не був аскетом, він любив життя у всій його багатогранності…» Сімейна сварка з цього приводу набула розголосу в соціал-демократичних колах, «коханку-квартирантку» відправили до Росії, де її у 1904 р. заарештували як члена ЦК партії. У листі до неї Ленін просив пам’ятати, що «ми з Вами ще не такі старі — все ще попереду…» Напевно, з урахуванням всіх цих чинників, Єлизавета Василівна, мати Крупської, іноді нарікала: «Звичайно, Володя дуже хороша людина, але все-таки шкода, що Надя не вийшла за того поштового службовця. Можливо, тоді ми б не жили як бродяги».

Крупська вважала, що її чоловік зовсім не великий геній, а звичайна, хоча і дуже талановита людина, з усіма притаманними людям достоїнствами і недоліками. Що надзвичайно дратувало Сталіна, який вбачав в таких оцінках підрив основ нової ідеології — тези про те, що вождь світового пролетаріату — геній. Відповідно він — його найближчий учень і соратник — геній того самого масштабу. Тому вдавався до різних прийомів і ходів, щоб наставити її на правильний шлях. Так, директор лабораторії Мавзолею професор С. Дебов розповідав: Сталін визначив для Крупської спеціальні години для відвідування покійного чоловіка. Біля саркофага ставили стілець, і Крупська, хотіла вона того чи ні, повинна була провести в Мавзолеї визначений час. Надія Костянтинівна розмовляла з Леніним, розповідала йому щось, плакала, а потім раптом сміялася так, ніби сходить з глузду.

Сталін був одружений двічі. Вперше він одружився в 24 роки на 16-річній Катерині Сванідзе, для чого йому довелося погодитися на вінчання в церкві. Катерина була з бідної грузинської сім’ї і настільки сором’язливою, що при появі в будинку гостей ховалася під стіл. У 1907 р., через рік після одруження, вона померла, залишивши сина Якова. Чи то від туберкульозу, чи то — черевного тифу. За свідченнями очевидців, Сталін настільки був пригнічений горем, що на похоронах стрибнув у могилу услід за труною. Однак любов до дружини не врятувала її родичів від репресій.

Сталіну приписують романи з іншими жінками, включно з неповнолітніми, на засланні і в пізніші часи. Після заслання він познайомився з 16-річною Надією Аллілуєвою, яка закохалася в нього без тями. За два роки вони одружилися. Сучасники говорили, що в цьому шлюбі були сильні почуття і любов. У 31 рік все закінчилося для Надії трагічною смертю. За однією з версій, вона наклала на себе руки, опинившись у глибокій кризі через жорстокість чоловіка. Ходили також чутки, ніби Сталін під час чергової сварки кинув дружині: «Знаєш, що ти моя донька?». Нагадавши тим самим, що, коли вона була маленькою, він багато часу проводив з її матір’ю Ольгою — заміжньою жінкою. Сама ж Надія Аллілуєва на вимогу Сталіна робила аборт десять разів.

Жінки Сталіна, за визначенням, не могли чинити будь-який вплив на його поведінку і політику.

Лідером в родині Маленкова (він після смерті Сталіна вважався першим керівником, а не Хрущов, як багато хто вважає) була дружина Валерія Голубцова. Попри те, що у Георгія Максиміліановича був партквиток номер три (перший виписали Леніну, другий — Сталіну), його вважали м’якотілим і податливим, який увесь час відчував потребу опертися на якусь людину з сильною волею (зі спостережень М. Джиласа — одного з керівників Югославії). Зате волі і характеру хоч відбавляй було у Валерії Олексіївни, яка вважалась до того ж явно вираженою антисеміткою, хоча перший чоловік її доньки був євреєм. Вона все життя підштовхувала млявого і інертного чоловіка, привела його на Стару площу, після того, як її взяли на роботу в апарат ЦК.

Дружина Маленкова з 1943 р. очолювала Московський енергетичний інститут і багато зробила для його перетворення на першокласний вищий навчальний заклад. У 1952 р. через хворобу залишила пост ректора і стала заступником директора Інституту історії природознавства і техніки, захистила докторську дисертацію, була професором по кафедрі загальної електротехніки.

Після зняття чоловіка з усіх партійно-державних посад пішла за ним фактично на заслання в Усть-Каменогорськ, пізніше — в Екібастуз. У чомусь у ній можна розгледіти попередницю Р. Горбачової в частині впливу на чоловіка.

Друга дружина Хрущова — Ніна Кухарчук — мала колосальний вплив на чоловіка, який був у побуті, за твердженнями історика Є. Спіцина, банальним підкаблучником. Дійсно, як свідчить їхня правнучка — Ніна Хрущова, «…вона була розумніша за нього і більш освічена, що, можливо, компенсувало той факт, що вона, на відміну від першої дружини Микити, не була красунею в загальноприйнятому сенсі. У Ніни було просте обличчя з носом-гудзиком і солом’яного кольору волосся. Вона була середнього зросту і досить міцної статури. А ще у неї були такі великі ноги, що вони з дідом носили взуття одного розміру.

…Історія їхнього знайомства і залицяння була тим рідкісним випадком, коли вчителька зуміла змінити свого учня на все життя. І на додачу до сильного характеру вона була родом з України, до якої Микита Сергійович завжди мав теплі почуття через своє шахтарське минуле.

…Кожного разу, коли її чоловік наполегливо намагався говорити «пристойною, але не рідною йому українською мовою, так, ніби він українець», їй було так соромно, що вона готова була «провалитися крізь землю».

До речі, дружина Хрущова народилася в Західній Україні — в Холмській губернії, яка входила до вересня 1939 р. до складу Польщі, де до того часу проживали її батьки (за вказівкою М. Хрущова вони були вивезені звідти і у Львові він з ними вперше зустрівся). У її записках, складених для дітей і внуків, які син С. Хрущов відтворив у книзі «Микита Хрущов. Народження наддержави», нібито вбачається несхвальне ставлення до насильницької русифікаторської політики царського уряду, оскільки населення було українським, у селі і вдома говорили рідною мовою.

За мірками того часу вона отримала хорошу освіту — навчалася в Люблінській гімназії, потім — у Холмському жіночому училищі, вивчила російську та польську, пристойно знала французьку, а під час навчання в Москві освоїла ще й англійську. За рівнем революційного і партійного стажу, а також посад (зокрема, входила до керівного складу Компартії Західної України, яка згодом Сталіним фактично була знищена) значно перевершувала раннього М. Хрущова.

Однак вона не хотіла публічності, намагалася не потрапляти в об’єктиви фотоапаратів або кінокамер. У цьому досягли успіху їхній син Сергій і зять Олексій Аджубей. Перший був радником батька в питаннях науки і наукоємних виробництв, супроводжував його в поїздках по країні та за кордоном. А у 28 років був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, а також лауреата Ленінської премії тощо. Другий редагував «Комсомольскую правду», а потім «Известия». Брав участь не тільки в написанні промов Хрущову, а й по суті курував гуманітарну сферу. Часто виконував різні доручення тестя за кордоном і супроводжував його під час зарубіжних візитів. Біда полягала в тому, що Аджубей багато пив, і особливо після того, як потрапив у дім Микити Сергійовича. Через це припускався за кордоном іноді «таких висловлювань, які могли б закінчитися великим галасом у пресі, але виручало його те, що він був зятем високопоставленого радянського керівника». Хрущов чи не перший радянський керівник, крім Леніна, який почав практикувати сімейність у державних справах.

Дружина Брежнєва — Вікторія Петрова (в дівоцтві — Денисова) ніколи не цікавилася політикою і не любила показуватися на публіці, лише двічі була з ним за кордоном під час офіційних візитів.

Андропов був одружений двічі. З першою дружиною Ніною Єнгаличевою, яка народила йому двох дітей, він розірвав відносини. Не цікавився сім’єю навіть в роки війни. Вона отримала від нього лише один лист у кілька рядків з проханням про розлучення через зустріч з іншою жінкою. Нею виявилася колега по комсомолу Тетяна Лебедєва.

У 1956 р. в Угорщині, де в цей час працював послом Андропов, відбулося повстання, під час якого просто під вікнами посольства по-звірячому розправлялися з комуністами. Від побаченого в його дружини стався психічний розлад, через що вона не могла виконувати протокольні обов’язки, жила самітницею в московській квартирі. Іноді зустрічаються твердження, що друга дружина Андропова стала наркоманкою. Вмираючи в лікарні від сухого неврозу, він продовжував писати дружині вірші: «И пусть смеются над поэтом и пусть завидуют вдвойне за то, что посвящал сонеты своей, а не чужой жене».

З першою дружиною Фаїною Васильєвою Черненко прожив у шлюбі кілька років. Хоча в родині вже було двоє дітей. Подальшу долю він пов’язав з Анною Любимовою. Вона давала чоловікові слушні поради, але не більше. Зокрема, посприяла налагодженню його товариських стосунків з Брежнєвим. А основна її увага була зосереджена на трьох їхніх дітях.

За розповідями Анни Черненко, вона дуже перелякалася через обрання чоловіка генеральним секретарем. Розплакавшись, сказала йому: «Що ж ти накоїв, як ти міг погодитися на це!». Адже були — і інші кандидатури — Гришин, Романов… Але найбільше рвався на цю посаду Горбачов. Та Костянтин Устинович вважав, що Горбачову ще зарано, підсумовує дружина Черненка. Наголосивши, що «він прямо Горбачову так і сказав: «Зарано». Мовляв, молодий ще…» Для того, щоб якось прожити після смерті чоловіка, їй довелося підпрацьовувати конс’єржкою.

Навіть із цього невеликого екскурсу щодо дружин перших осіб радянської держави очевидний висновок: якщо за Леніна Крупська мала суспільний статус, перебувала на видноті, то із часів Сталіна така практика фактично не культивувалася. Навіть попри те, що з перших днів радянської влади пропаганда закликала жінок брати активну участь у громадському житті. «Кремлівські дружини» особливо не висувалися. Звідси і покритість таємницею їхнє існування, мало не підпільне циркулювання чуток і пліток, що стосуються сімейного життя радянських вождів. Не випадково велику популярність у період перебудови мала книга Л. Васильєвої «Кремлівські дружини», яка взялася за описування цього боку нашої історії, доволі важливого для розуміння підґрунтя багатьох подій і навіть прийнятих важливих державних рішень.

На наш погляд, багато які умоглядні висновки, що радше нагадують домисли щодо дружин і родин керівників СРСР, є наслідком відсутності належної документальної та фактологічної основи для того, щоб заповнити білі плями в цій частині історії радянської влади. Тоді як у західному світі про перших леді знають не менше, а, можливо, й більше, ніж про чоловіків, зокрема щодо їхнього впливу на вироблення й прийняття багатьох державних рішень. Тим більше що дружини радянських, та й пострадянських лідерів практично не відзначилися власними спогадами. За винятком, мабуть, відомої книги Р. Горбачової «Я сподіваюся» і мемуарів Наїни Єльциної — дружини першого російського президента. Вона, як і дружина Хрущова, вирішила записати спогади для онуків і правнуків. Але близькі вмовили її їх опублікувати. Насамперед тому, що немало історичних подій дружина президента бачила з дуже близької відстані, що дало змогу подивитися на них очима людини, яка безпосередньо стикалася та пропускала через себе багато чого з того, що відбувалося в СРСР, а потім і в РФ, на пострадянському просторі, та й у світі. Проте зовсім не претендувала на участь у державних справах. Щоправда, у цьому досягла успіхів її донька Тетяна.

Р. Горбачова — єдина із дружин лідерів СРСР, яка не тільки в повному обсязі виконувала роль першої леді в її західному значенні, а й виходила далеко за неформально позначені для неї рамки. Бувши освіченою, енергійною, владною й амбіційною, вона спрямовувала чоловіка й ліпила з нього керівника. Спочатку крайового, а затим союзного рівня, включаючи вищий ступінь влади в Радянському Союзі. Одночасно й вона піднесла себе на щабель вище за першу леді, стала своєрідним співкерівником держави. Прямо давала доручення вищим посадовим особам, впливала на кадрові призначення, втручалася в діяльність навіть Політбюро, вимагала для себе окремого протоколу — під час заходів у країні й за кордоном, обов’язкового висвітлення в ЗМІ її діяльності нарівні із чоловіком, змушувала його оточення до клятв вірності йому, намагалася домінувати під час закордонних візитів Горбачова тощо.

Тому, як точно помічено О. Філатовою в «Леді Високоповажність», «Раїсу Горбачову або люблять, звеличують до небес, зараховують до лику святих, або ж спускають до рівня банальних проклять. Особливо у світлі результатів їхнього із чоловіком керування країною. Лихомовці добалакуються до того, що це саме вона, «Раїска розвалила СРСР», тоді як прихильники її повторюють: «Якщо б не вона, досі б у совку сиділи». І хоча обидва твердження по суті те саме, питання кута зору тут має вирішальне значення».

Власне кажучи, загальним внутрішнім наповненням цієї пари було властолюбство, безцеремонність щодо колег, панство та корисливість, що розросталися відповідно до збільшення обсягу влади. Неймовірно, але факт: під час перебування в Південній Кореї Горбачову піднесли 100 тис. доларів, і він їх взяв, що спричинило розгубленість і подив у всіх членів делегації. Очевидно, так Бог парує. І в цьому тандемі веденим був Горбачов. Який, зазначимо, державне розглядав як особисте. Тоді як, наприклад, американські президенти і їхні родини сприймають Білий дім як місце тимчасового проживання й за все розплачуються із власних коштів, включаючи туалетний папір. У Радянському Союзі — все за державний кошт і поза будь-яким контролем. З особливим розмахом цим користувалася пара Горбачових. Звернемося тільки до окремих прикладів, що відображають роль Раїси Максимівни в державних справах і її вплив на Михайла Сергійовича:

Під час другого візиту М. Горбачова до України в 1989 р. програмою було передбачено його зустріч зі членами Політбюро ЦК Компартії України. Як розповідала В. Шевченко, В. Щербицький запропонував, щоб на час цього заходу Раїса Максимівна мала можливість подивитися Київ у супроводі Ради Гаврилівни (дружини Щербицького) і Галини Менжерес (заступника голови Київського міськвиконкому). Але та раптом заявила: «Я теж піду на зустріч зі членами Політбюро». Заледве її вмовили на екскурсію. Але вже за півгодини вона з’явилася на засіданні зі словами: «Настав час закінчувати розмову». Горбачов слухняно погодився, нарада завершилася нічим.

Наступного дня було заплановану поїздку на Донбас для зустрічей із шахтарями та металургами. Заздалегідь туди вилетів літак з московськими і київськими журналістами. А основний борт через негоду Донецьк не прийняв. Вирішили летіти до Львова. Але оскільки літак з журналістами перебував у Донецьку, львівську частину візиту фіксували тільки нечисленні представники місцевих ЗМІ. Коли під час бесіди за обідом перший секретар Львівського обкому партії Я. Погребняк звернувся до Горбачова по допомогу у вирішенні важливих для області питань, його дружина різко того обірвала та вичитала. Через це як у Києві, так і у Львові серйозної розмови не вийшло.

Утім, справжній рознос вона вчинила вже ввечері, після повернення до Києва. Горбачов запросив керівників республіки до себе в резиденцію на вечерю. Перед цим вирішили подивитися програму «Время». Під час перегляду назрів скандал, спровокований другою половиною: «Мишо! Як розуміти те, що жодного сюжету не показали про моє перебування у Львові?» — у приступі гніву запитувала вона. Ніякі пояснення про причини відсутності журналістів не приймалися. «Я такий само громадсько-політичний діяч, як і Михайло Сергійович, — гнівно вичитувала Раїса Горбачова присутніх, — тому засоби масової інформації зобов’язані висвітлювати мій візит так само, як і Михайла Сергійовича». Вечеря не відбулася.

Інший випадок з того ж ряду: під час візиту Рейгана до Москви подружжя президентів вирішило поза програмою відвідати радянсько-американську виставку. Журналістська група, що невідлучно перебувала при Горбачовій, не встигла зняти для перебивання різні плани виставки. Через це виникли труднощі з монтажем сюжету для програми «Время». А треба було обов’язково дати «у голосі» висловлення Раїси Максимівни, що не виходило, зокрема через те, що вона припустилася помилки, назвавши радянсько-американську виставку радянсько-вірменською.

Про те, що сталося, доповіли самому Горбачову. І хоча програма «Время» уже п’ятнадцять хвилин тривала в ефірі, він у розмові з керівником телебачення СРСР Л. Кравченком наполягав: програму подовжуйте, вихід шукайте, висловлення Раїси Максимівни повинні бути хоча б перед погодою. Вихід все-таки знайшли й навіть встигли поставити необхідний телесюжет у блок культури програми «Время». Негайно ж подзвонив Горбачов: «Ну от, все-таки вийшло, а ви комизилися…».

За прикладом президентів США подружжя Горбачових навідріз відмовилося під час закордонних, а також внутрішніх поїздок від автомобілів сторони, що приймає. Навіть у соцкраїнах, де були вітчизняні машини ЗІЛ-115. Перша леді завжди ставила питання руба: їздитимемо тільки на радянській автомашині й тільки зі своїм водієм. Кожна закордонна поїдка за такої постановки справи потребувала до країни візиту до двадцяти машин марки ЗІЛ-115. Під них необхідно було сім транспортних літаків ІЛ-76. Часом для перекидання автомашин було потрібно до 30 і більше польотів літаків. Крім того, з кожним разом збільшувалося число членів делегацій, осіб супроводу, співробітників охорони, зв’язку й обслуговуючого персоналу. Загалом воно в останні роки правління Горбачова сягало 400—500 осіб, для яких було потрібно також не менш п’яти-шести літаків.

Як приклад наведемо описання послом О. Трояновським процесу підготовки візиту Горбачова до Китаю:

— спочатку з’явилася група на чолі із заступником міністра для роботи над текстом завершального спільного комюніке;
— потім прибули працівники протокольного відділу;
— за ними — представники служби безпеки. Причому велика кількість охоронців мала показувати велич держави;
— за охороною й протокольниками з’явилася група зв’язківців для забезпечення глави держави моментальним зв’язком, незалежно від того, де б він не перебував;
— наостанок прилетіли медики, щоб перевіряти їжу, воду й усе інше, до чого президент міг би доторкнутися.

Одним словом, це було справжнє вторгнення.

Складно навіть уявити, у скільки обходилася така демонстрація величі державному бюджету. До Горбачова такого не було й у помині. Наприклад, під делегації, що їх очолював Брежнєв, зазвичай виділялися два літаки. І без будь-якої доставки свого транспорту.

Подружжя Горбачових віддавало перевагу комфорту, незважаючи навіть на морально-етичні моменти, як це було, наприклад, після землетрусу 1988 р. у Вірменії, що спричинив катастрофічні руйнування та забрав безліч людських життів. Очевидно, Раїса Максимівна взяла підготовку поїздки на місце трагедії у свої руки. Бо після її дзвінка Рижкову, який перебував там, щодо того, куди краще прилітати, його відразу ж набрав керівник «охоронного» управління КДБ із питанням: чи витримає злітно-посадочна смуга в Ленінакані важкий літак з ЗІЛами для Михайла Сергійовича та його супроводу?

У відповідь на це, як зізнається Рижков, він обурився і закричав: «Які ЗІЛи»? Не верзіть нісенітницю. Тут лихо, океан горя, а ви на «членовозах» роз’їжджати зібралися. Що люди скажуть — подумали? Ні-і, Горбачов зі мною їздитиме. На «Ікарусі». І супровід — теж — місця всім вистачить, автобус великий». Проте на ранок прибув літак з розкішним ЗІЛом, та все-таки у Горбачових вистачило здорового глузду не користуватися ним. Зате в рішенні Політбюро ЦК КПРС «Про хід робіт з ліквідації наслідків землетрусу у Вірменській РСР» від 28 грудня 1988 р. було особливо зазначено: величезне значення у винятково складній обстановці, що створилася, для мобілізації сил і ресурсів, формування духовної атмосфери та громадської думки у зв’язку з тим, що трапилося… мало прибуття т. Горбачова М. С. безпосередньо в район стихійного лиха, зустрічі й бесіди з постраждалими, прийняття на місці великих рішень і практичних заходів у масштабах усієї країни щодо надання необхідної термінової й всебічної допомоги Вірменії. Як і у випадку із Чорнобильською трагедією цим і обмежилася його участь у ліквідації наслідків жахливого землетрусу. Нагадаємо, що Чорнобильську АЕС він відвідав з короткою екскурсією тільки в 1989 році.

Увійшовши в смак влади, вишукана Р. Горбачова активно прилучала до панства й чоловіка, схильність до якого була помічена за ними із часів Ставропілля. Вони почали будувати собі особняки й квартири, приморські дачі, які обійшлися державі в величезні суми. Зокрема, були відреставровані резиденція в Ново-Огарьово, побудовані дві дачі на Чорноморському узбережжі: Криму — Форос і на Кавказі — у районі Піцунди. І це при тому, можу свідчити як очевидець, що тільки в Криму налічувалося до півтора десятка прекрасних особняків з величезними реліктовими територіями, в яких раніше відпочивали перші особи країни. Але, з розповідей обізнаних людей, з якими мені довелось зустрічатися, вони не припали до душі першої леді. Тому ударними темпами звели величний комплекс будинків у Форосі, де Горбачов з родиною в серпні 1991 р. переживав «ув’язнення».

Горбачов, якого під’юджувала дружина, вимагав підвищеної уваги до своєї персони, організації помпезних прийомів іноземних гостей, розвив потяг до знайомства та приятелюванню з видатними діячами культури і науки, зачастив у закордонні поїздки. Як належне почав приймати іноземні почесті, солідні гонорари за видання в СРСР і за кордоном величезними накладами своїх книг. Приохотився до нагород від західних держав і різних іноземних організацій.

Уявляється, що саме Л. Кравченку у хвилини одкровень відкрився Горбачов щодо причин такого домінування над ним дружини. Коли, він, що підштовхувався суспільними обуреннями, яке досягло критичної оцінки, вирішив показати йому відповідну добірку листів, які масовим потоком ішли на телебачення, реакція Горбачова спочатку була прогнозовано доволі нервовою: «Ти що, Леоніде, уподібнюєшся обивателям? Невже неясно, що на візитах президента має право супроводжувати дружина? Такі й міжнародні стандарти!». Хоча, зрозуміло, у листах обурених трудящих йшлося не тільки й не стільки про закордонні вояжі, що помпезно обставляються.

А потім несподівано зізнався: «Скажу тобі відверто, коли я їду один, без Раїси Максимівни, то в мене поганий настрій, працюю наполовину свого інтелектуального ККД. Одним словом, почуваюся не у своїй тарілці. Інша справа, коли вона поруч, я бачу її очі, її реакцію й щораз надихаюся…». У цьому, напевно, і причини того, що дружина Горбачова відігравала роль якщо не першої, але й не другої особи в радянській державі, впливала на рішення генерального секретаря ЦК КПРС і президента СРСР. І в принципі несе свою частку відповідальності за їхні наслідки.

* * *

25 грудня 1991 р. і в наступні дні Горбачову не зателефонував жоден з лідерів нових держав СНД.

Повагу йому висловлювали тільки західні керівники: президент Франції Ф. Міттеран, прем’єр-міністр Великої Британії Дж. Мейджор, канцлер Німеччини М. Коль…

21 січня 1992 р. президент Дж. Буш виступив зі зверненням до нації, в якому, зокрема, відставка Горбачова й крах СРСР були піднесені як закінчення холодної війни й перемога в ній США. Хоча й стверджувалося, що «загроза застосування ядерної зброї аж ніяк не зникла», але й про роль Горбачова в роззброєнні й відмові від протистояння двох систем нічого не було сказано.

Бо Горбачов уже мало кого цікавив…

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

Джерело: Голос України