fbpx
   

Історичні витоки нинішньої російської політики

 Поділитися

Поділитися в

Фото ілюстративне, автор: Сергій Михальчук

Війна проти України дозволяє світові та й декому з наших громадян відкрити для них повною мірою колективну природу та ідентичність Росії. Оскільки Захід все ще продовжує ставити собі це питання.

Насамперед треба взяти до уваги, що протягом усієї історії вона фактично перебувала виокремленою від решти світу. Здебільшого імітувала цивілізованість, просвітництво та демократію, створюючи враження своєї присутності в загальному контексті людського поступу.

Тоді як на практиці російська ідентичність вибудовувалася на ідеї власного “особливого шляху”. В основі якого лежали ізольованість та демонстрація величі для змушування світу рахуватися з нею.

Її правителі від початку тотально підкорили й поставили у свою повну залежність внутрішню територію. Зачистивши її, приступили до “упорядкування” навколишнього світу. Шляхом безперервних “спецоперацій”, утверджуючи у силовий спосіб свою могутність та верховенство своїх вождів.

Російська політика – внутрішня і зовнішня – завжди грунтувалась на гіпертрофованій ролі держави. Яка придушувала й придушує донині будь-які вияви суспільних відчуттів та інтересів. За формулою В.Ключевського: “Государство пухло, народ хирел”. Саме звідси корені відсторонено-спокійного споглядання сьогодні більшості росіян за війною проти України. Та навіть вияви радісного ентузіазму у звʼязку з нею. Від 70 до 75% населення Росії підтримує Путіна у проведенні “спецоперації”. Проти неї – лише кожен 5-ий росіянин. У європейських народів ідея цивілізованого змісту держави прокладала шлях з античності – через повстання, реформи, революції. Для “русского мира” ідея держави-консенсусу мала присутність лише в період Київської Русі, який можна вважати ледь не найвільнішою епохою давньоруської історії. Неможливо уявити, щоб київські князі говорили на манір царя Івана IV: “А жаловать своих холопов мы всегда были вольны, вольны были и казнить”.

Історія, з якою сьогодні ототожнюється Росія, – це історія від Московської доби. Відколи князі й царі перейняли у Великої Орди репресивну політику. Історик і філософ Г.Федотов з цього приводу зауважував: “Ханская ставка была перенесена в Кремль. Дальше – больше. Пока окончательно не утвердилась в головах населения: государева воля – это и есть русское бытие.” Росія так і не стала на шлях держави у загальноприйнятому сенсі цього слова, не знала суспільного договору, реальних громадянських прав і свобод.

До 1832 р. вона існувала за “Соборным уложением” 1649 р., яке надовго визначило статуси її населення: “тяглові”, “податні” та “слугові”. У той час, коли європейський світ давно жив за конституціями та актами про права людини.

Її форми організації життя мали свої відмінні риси:

– поділ на “своїх” та “чужих”

– акцент на безпеку

– недовіра до зовнішнього світу

– сила правителів, яким все беззастережно корилося

Відповідно визначати те, що є безпекою та стабільністю – це виключно прерогатива правителя, влада якого є абсолютною вершиною і суверенністю. Він не домовляється з населенням, а примушує його, визначає усі правила.

За такої системи все обертається навколо вождя, а управління покладається на вузьке коло наближених до нього. Чим ближче до вождя, тим вищий статус.

Основна силова підтримка його верховного становища – армія та поліція. Виконавча й судова влада повністю йому підконтрольна. Особистість вождя підноситься до рівня боготворіння.

Саме в цьому вбачається причина масової згоди російського населення з діями Путіна. І причина не лише в страхові, який, звісно, присутній. А в тому, що працює принцип психологічного ототожнення з ним, часткою його сакральності.

Російський “особливий шлях” є нічим іншим, як бажанням зберегти своє закорінене становище у просторі й часі. А також повернути назад те, до чого звикли і психологічно залежні – відчуття імперськості.

Власне російський світ, за незначними винятками, так і не впустив до себе цивілізацію. Він так і не створив ні сучасної держави, ні політичної різноманітності, як основи всіх прав та свобод.

Цивілізація завжди тримала широко відчиненими двері для російського світу. У петровський період Росія цим широко користувалась. Перепоною цьому навіть не була залізна завіса у радянський період.

Останні події показали, що всі інвестиції в російський світ виявилися неперспективними. Він остаточно став “не рукостисним”, а відтак – власноруч чи не остаточно відрізав себе від цивілізації. Хоча місяць тому мало хто міг уявити можливість такого розвитку подій сучасної світової історії.

Ця “спецоперація” дозволила світові побачити без прикрас на що виявився спроможним “русский мир”. Та відчути, як це може позначитись на ньому.

Зауважимо, що низка критично налаштованих богословів називає “русский мир” “етнофилитическим религиозным фундаментализмом тоталитарного характера”. Зміст якого полягає у тому, що “существует транснациональная русская цивилизация, называемая Святой Русью, в которую входят Россия, Украина и Беларусь (а иногда и Молдова, и Казахстан), а также этнические русские и русскоязычные люди во всем мире. Утверждается, что этот “Русский мир” имеет общий политический центр (Москву), общий духовный центр (Киев), общий язык (русский), общую церковь (Русскую Православную Церковь, Московский Патриархат) и общего патриарха (Патриарха Московского), который трудится в “симфонии” с общим президентом (национальным лидером – Путиным) на ниве управления этим русским миром, а также отстаивает общую самобытную духовность, нравственность и культуру…Против этого “Русского мира” (так гласит учение) выступает коррумпированый Запад во главе с США и западноевропейскими народами, капитулировавший перед “либерализмом”, “глобализацией”, “христианофобией”, “правами гомосексуалистов”, пропагандируемыми на гей-парадах, и “воинствующим секуляризмом”. Против Запада….выступает Московский Патриархат вместе с Владимиром Путиным, как истинные защитники православного учения, которое они рассматривают в категориях традиционной морали, ригористического и непреклонного понимания традиции и почитания Святой Руси”.

Відчувши й переконавшись, що Україна “випадає” із цієї концепції, Путін вибудував логіку політики щодо неї на аргументах В.Молотова 1939 р. відносно Польщі, який заявив, що вона “потворне дітище Версальського мирного договору”.

Хоча раніше Ю.Пілсудський застосовував точно таке визначання щодо Чехословаччини.

Путін взяв на озброєння їх мотиви й резони відносно “братської” України – вона набула територій та державності завдяки неадекватним рішенням Леніна. У своїх поясненнях історичної виправданості агресії проти України, він фактично наслідує Івана ІІІ, який вважав українські землі “нашей отчиной”. Тобто тим, що належить Москві за історичними правами. За путінською філософією, Україна як політична, історична, культурна реальність – це “потворне дітище” більшовицьких вождів та австрійських недоброзичливців Росії.

Твердо увірувавши в цю концепцію, він почав у 2014 р. процес “відновлення історичної справедливості”: Донбас, Крим, Новоросія, а можливо і Слобідська Україна (північ-схід) – для нього це частина російського традиційного ландшафту. Тому святий обовʼязок Кремля закінчити з незалежністю “окраїни”, яка вважає себе “Євросоюзом без пʼяти хвилин”, частиною західної цивілізації.

Формалізація належності України до Заходу означатиме для Росії остаточну втрату статусу великої держави. Отже, війна за Україну – це боротьба за імперське майбутнє Росії. Відповідно для цього підходять будь-які засоби і можливості. Як сказав С.Лавров: “нам стесняться нечего”. Головне – повернути Росію в імперське минуле, для чого потрібно мати “у своєму активі” Україну. Слід констатувати: анексія Криму, за багатьма свідченнями, – стала результатом одноосібного імпульсивного рішення Путіна, який скористався тогочасними внутрішньоукраїнськими проблемами. Побачивши відсутність опору, зробив для себе висновок про слабкість української влади, почав вибудовувати плани захоплення всієї України.

Світові належить засвоїти: “спецоперація” проти України стала можливою в тій суспільній атмосфері, яку створив путінський режим. Не в останню чергу навʼязуванням російській свідомості викривленого бачення історії. Переможним її прочитанням, яке виправдовує усі дії Росії в минулому й сьогодні. І виправдовуватиме в майбутньому. Не випадково “Россия показала, что человек способен на зло невероятной интенсивности” (Й.Бродський).

В одному з листів (1995 р.) В.Астафьєв – автор відомих робіт про війну – звернув увагу на таке: “Я пишу книгу о войне, чтобы показать людям и прежде всего русским, что война – это чудовищное преступление против человека и человеческой морали, пишу для того, чтобы если не обуздать, так хоть немножко утишить в человеке агрессивное начало. А Вам надо, чтобы воспевалась доблесть на войне и многотерпение, забыв при этом, что чем более наврешь про войну прошлую, тем скорее приблизишь войну будущую”.
Він же констатував: “Леонтьев пророчествовал: история завершится Россией. Она погубит мир. То было сказано задолго до революции и всех потрясений. Смертельное для всей Земли оружие попало самым незрелым – нам да северокорейцам”.

Володимир ЛИТВИН,

академік НАН України